Стажер JEP Вадим Дідик розповідає про свій досвід з медіа в Казахстані, «Брутальний футбол», TikTok та віддалену роботу. Як це все взагалі між собою пов’язано? Далі Вадим розповість усе сам.
Мене звати Вадим, я сммник та аналітик, живу в Україні, а останні п’ять зі своїх 28 років працюю в одному з найпопулярніших медіа Казахстану – informburo.kz (щомісячна аудиторія понад 2 млн унікальних читачів). З одного боку, мій кейс абсолютно звичайний – дуже багато українців працюють на фрілансі на іноземні компанії. Але з іншого, є доля унікальності, адже одна справа просто виконувати якісь замовлення і не бути задіяним у глибинних процесах, і зовсім інша – працювати з великою аудиторією, керувати процесами, і при цьому бути одним з посередників між медіа та читачем іншої країни.
Якщо початок вас зацікавив і ви готові ще 5-7 хвилин читати мою історію, то ось коротко про те, що буде далі:
– як я почав працювати в казахському медіа;
– в чому різниця між казахськими та українськими медіа;
– чому продовжую це робити;
– які є плюси/мінуси віддаленої роботи;
– і БОНУС – розкрию цікавий і, напевно, актуальний кейс з TikTok для медіа (спойлер: 65 тисяч підписників і 500 тисяч вподобань за місяць за 0 тенге).
Як все починалось
Після університету (юридичний факультет) я не працював за фахом ні дня, а так чи інакше крутився в сфері медіа та SMM. Після роботи на кількох медійних ресурсах, я став водночас сммником, журналістом і замголовреда популярного у вузьких колах футбольного ресурсу «Брутальний футбол».
Спочатку у нас не було сайту, а лише сторінки у соцмережах, де ми робили такий галас, що кожен перший фанат футболу точно чув про нас. Пам’ятаю, як акредитувався на один з матчів «Динамо», а поряд у журналістській ложі сиділи хлопці з телеканалу «Футбол 1» і дивилися та «угорали» з мемів, які ми постили на «Брутальному футболі». Moment of glory, не інакше.
Потім з’явився сайт і я започаткував на ньому власну рубрику «Культурний футбол», в якій розмовляв з відомими медіаперсонами про футбол (сайт давно не працює, але ось зберігся приклад розмови з письменником Олександром Михедом). Знайомство в межах цієї рубрики з одним українським письменником і привело мене до роботи в крутій рекламній агенції Києва, де я і став сммником казахського медіа informburo.kz
Сказати, що мені було незвично – це нічого не сказати. Я ніколи не був у Казахстані, на той час я взагалі не був ніде за межами України. Я не дуже добре розмовляв російською і я абсолютно не знав аудиторію, з якою мав би комунікувати. Моя зона відповідальності – соціальні мережі. Мій перший tone of voice був «аби не налажати». Але у мене був хороший колега (Куаниш, привіт!), з яким ми дуже легко комунікували і поступово, степ бай степ, почали повільне сходження по горам трафіку з Facebook, який в ті роки переживав таку собі Золоту лихорадку, даруючи перегляди тим, хто «лупає сю скалу».
Якщо зараз, у 2020 році, соціальний трафік у нас складає близько 7%, то у 2016 році це було 50-60%. Все інше на той момент мене не цікавило, тож я сфокусувався на соцмережах і продовжував розвиватися в потрібному напрямку.
Читайте також: Батл навколо TikTok: усі «за» та «проти»
Медіа в Казахстані та в Україні – є різниця?
Давайте розглянемо об’єктивну різницю – Україна на момент квітня 2020 року займає 96 місце в рейтингу свободи преси з індексом 32.52, а Казахстан – 157 з індексом 54.11. Чи відчутна така різниця на практиці? Не зовсім. Можливо, якби я був генератором первинного контенту, тобто журналістом у полі, то сказав би інакше. Але з точки зору сммника, який працював і в Україні, і в Казахстані, суттєвої різниці не відчувається. Але, звичайно, в Казахстані є речі, про які варто писати обережно. Якщо відкинути моменти з певними історичними персонами, то в усьому іншому часто вмикається самоцензура.
Яку ще принципову різницю я помітив – це пролонгація висвітлення сюжетів. Якщо у нас в Луцьку захопили автобус з людьми, то це дає миттєвий суспільний резонанс, який триває ще 1-2 дні, в залежності від сили інфоприводу. А далі – буде як буде, бо на черзі вже нові, ще гучніші інфоприводи. Тоді як у Казахстані політична та соціальна ситуація менш динамічна і часто виникає якраз брак новин (принаймні, до березня 2020 так і було) – саме тому будь-яка подія проходить висвітлення в медіа від А до Я. Навіть якщо інфопривід був рік тому, раз в місяць читачеві будуть нагадувати про перебіг справи, про долю конкретних людей, про судові засідання і так далі.
Щодо ролі інфоприводів у суспільстві Казахстану через призму трафіку informburo.kz – ось візуально оцініть ситуацію до і під час «коронавірусного періоду».
Важливим моментом у моїй роботі є те, що informburo.kz у редакційній політиці керується правилом “Не писати про Росію з українських першоджерел, не писати про Україну з російських першоджерел”. Власне, повноцінно оцінити (і зробити це максимально об’єктивно) ситуацію я не можу, адже досвід роботи в українських медіа у мене був лише на початку кар’єри, і тоді ситуація була зовсім інакша, ніж останні 5 років. Задум цього матеріалу у мене такий, щоб розкрити саме світ одного казахстанського медіа, тоді як про українські на The Lede є багато інших хороший кейсів.
Читайте також: Чому SMM для журналістів-розслідувачів – це біль
Remote Work + карантин = ?
Ми підійшли до тієї частини тексту, коли дехто з вас хотів би запитати у мене: «Ну окей, ти вже 5 років там працюєш, а чому не хочеш повернутись в українську медіасферу?». Питання правильне. Але варто взяти до уваги трохи більше факторів, ніж «досвід, який я отримав, і яким можу поділитись». Насамперед, звичайно, пандемія та карантин. Оскільки в роботі з informburo.kz у мене 80% часу – це дистанційна робота, а 20% – це перший рік роботи, коли я працював в офісі рекламної агенції, і всі ті відрядження (близько 10), які мав за ці роки, то я виробив для себе правила віддаленої роботи, якими радо поділився у Фейсбуці.
Саме карантин показав мені і моєму роботодавцю, що віддалена робота – це не лише певні незручності, а і великі переваги. Загартований роботою, без прив’язки до офісу, я показав такий пік продуктивності в березні-квітні 2020, що просто прокидався і засинав за ноутбуком. Я б емоційно згорів, якби сприймав такий спосіб роботи, як недолік, і не зміг би на дистанції якісно справлятися зі своїми обов’язками. Натомість мої навички і оперативність стали великою перевагою, адже там, де інші страждали, створюючи вдома на балконі робоче місце, я почувався комфортно і взагалі не відчув нічого, крім «гм, так, стало більше роботи».
Очевидно, що зараз є всі передумови до того, щоб ствердно сказати – за фрілансом та дистанційною роботою майбутнє. Поки про це сміливо кажуть лише гіганти типу Google, але тенденція очевидна. Там, де все посипалось, фрілансери вистояли, як той Нео, зупиняючи сотні куль.
То чому ж не продовжувати роботу так, як тобі подобається, в сфері, яку ти любиш, в медіа, де ти можеш втілювати всі свої задуми? Вся дискусія на цю тему зажди зведеться до того, що є «футболісти одного клубу» і «футболісти, які часто змінюють команди». І як казав казав один брутальний серіальний персонаж Хенк Муді, «не існує хорошого чи поганого, є лише наслідки наших дій».
Читайте також: Дистрибуція контенту для медіаменеджерів: що треба знати, щоб не було соромно
Ну і TikTok
За 5 років ми з командою придумали і втілили в життя безліч форматів (як успішних, так і ні) – від щоденних push-повідомлень прогнозу погоди, які дають шалений трафік, до висвітлення подій з коронавірусом онлайн (відмова від багатьох матеріалів на користь одного, який доповнюється), збільшивши трафік втричі. Багато хто каже, що експерименти – це не дуже ок, і я навіть погоджуюсь з цим. Але інколи краще щось зробити, ніж не зробити, особливо якщо є відчуття і внутрішня впевненість, що з цього вийде щось: а) цікаве, б) корисне, в) хайпове.
Наші перші кроки в TikTok почалися, як і у багатьох, з того, що «так, ось є ТікТок, рівень розвитку соцмережі – максимальний, давайте спробуємо застрибнути в один з вагонів». Перші відео набирали досить непогано – 10-20 тисяч переглядів. Але там не було системи, проте були якісь порушення з нашого боку – інакше я не можу пояснити, чому ми потрапили під тіньовий бан і на цьому довелося закрити цей акаунт. Далі створили новий, знімали вже власні відео, намагались діяти в межах трендів, але це не давало нічого, окрім однієї-двох сотень переглядів і певної долі фейспалму для тих, потрапляв у кадр. Так тривало до тих пір, поки ми не зрозуміли, що намагаємось бути тими, ким ми не є. І почали розповідати новини.
В нас з’явився формат щоденних відео, в яких ми за 20-30 секунд розповідаємо і показуємо візуально топові інфоприводи цього дня. Так, нічого нового, але в рамках ТікТок подібних кейсів ми не бачили + ми робили це з якісним монтажем, звуком і начиткою. Принаймні, наскільки це можливо зробити без залучення додаткових ресурсів.
Перший такий ролик набрав за добу понад 100 тисяч переглядів. На канал почали активно підписуватися. По цей день майже всі відео набирають по 150-300 тисяч переглядів. Зараз у нас 65 тисяч підписників і 500 тисяч вподобань. Щодня приблизно 1 тисяча нових підписок. В масштабах блогерів та сторінок, які витрачають на просування гроші, це середній результат. Але в масштабах медіа, яке не вигадувало велосипед, але при цьому створило той продукт, який підхопив алгоритм ТікТок, це хороші показники. Думаю, ми встигли заскочити у один з вагонів.
Автор: Вадим Дідик