На прикладі трьох видань — «GreenPost», «ЕкоРубрика» та «Хмарочос» — розбираємо як українські медіа працюють з екотемами та чи розвинений цей напрямок у цілому на нашому ринку.

Екологічна журналістика в Україні тільки формується: так цю нішу оцінили редактори, що обрали екотему однією з невід’ємних у своїй роботі. За їхніми враженнями, загальнотематичні видання здебільшого поширюють сенсаційні новини про екологію, рідко заглиблюючись у суть проблем. А складнощі, про яку згадали усі редактори, з якими поспілкувався The Lede — це знайти журналіста, який зможе фахово про ці проблеми розповідати. Щоб вивчити, як саме медіа цільово висвітлюють питання екології і чому, та як вдало писати про відповідні проблеми, ми розпочинаємо цикл матеріалів про екологію в українських ЗМІ. У першому тексті — історії трьох видань.

«GreenPost»: медіа про теми, що впливають на життя кожного

Джерело: Facebook

Медіапроєкт «GreenPost» стартував восени минулого року та позиціонує себе як інформаційно-аналітична платформа. У виданні пишуть на чотири теми: енергетичну, екологічну, аграрну та про здоров’я. Свої публікації поширюють на сторінках у соцмережах Facebook, Telegram, Instagram. Також підтримують друковане видання.

Засновники «GreenPost» — керівниця Катерина та головна редакторка Оксана Щербак — помітили, що запит на якісний та експертний контент в цій ніші зростає й так і з’явилася ідея запустити свій проєкт.  Порівнюючи всі чотири напрямки видання, екотема трохи більше відгукується в аудиторії. Це стосується тем відходів і забруднення, якості води, вирубки лісу, зміни клімату, рівня радіації, ставлення до тварин та рослин тощо. Щоб «увімкнути» читача, спонукати його до коментарів і обговорення, редакція створює і позитивний відеоконтент, що викликає емоції та штовхає до переосмислення.

Свою місію редакція бачить у тому, щоб пояснювати складне та підвищувати екосвідомість людей

Керівниця проєкту Катерина Пампуряк розповідає, що в українському медіапросторі доводиться багато надолужувати, щоб пропагувати розумне й відповідальне ставлення до природних ресурсів. 

«GreenPost» вважає своєю головною особливістю спецрозслідування. За словами Катерини, у такий спосіб намагаються привернути увагу читачів та влади до зловживань у тих сферах, на яких спеціалізується видання. Серед останніх таких публікацій — стаття про утилізацію медичних засобів, котрі під час пандемії COVID-19 «компанія-утилізатор» викинула в лісопосадці в Київській області.

Наразі над проєктом працює керівниця, головний редактор, команда журналістів та випускових редакторів, smm-команда, маркетолог і програмісти. До створення контенту активно залучають блогерів, громадських активістів, екологів-експертів — але редакція сприймає їх не як конкурентів, а важливих учасників і ньюзмейкерів у спільному цифровому просторі. При цьому, визнають, що знайти фахового автора дуже складно: цей напрямок у медіа тільки починає ставати популярним.

«ЕкоРубрика»: від фандрейзингу на відрядження до мільйонів переглядів у Facebook

Редакторка «Рубрики» Анастасія Руденко розповідає, що видання виникло навесні 2018 року як суспільно-політичне ЗМІ та медіа конструктивної журналістики. Експериментуючи з темами, через рік редакція додала до напрямів і «Еко»: до цього рішення прийшли практично інтуїтивно. Редакція бачила, що аудиторія активно відгукується на кейси прибирання засмічених ділянок, новини про стартапи чи корисні додатки, історії екосвідомих українців.

На фото: Анастасія Руденко

Першим викликом для проєкту було знайти кошти на ідею одного з журналістів — серію репортажів про проблеми довкілля у регіонах. Щоб покрити проїзд, проживання та власне підготовку матеріалів, редакція оголосила кампанію на спільнокошті. Суму вдалося зібрати для двох матеріалів, після чого цикл призупинили: автор поїхав навчатися за кордон. Але «Рубрика» вирішила не відступатися від теми.

Журналісти видання шукають актуальні інфоприводи для новин, розбирають проблемні кейси, готують аналітику та розвивають відео. 

«Рубрика» отримала грант на експериментальний контент: тепер редакція щотижня випускає caption-ролики, готує тести та запустила серію документальних фільмів. Їх випустили вже вісім: про забруднене повітря у промислових містах Кривий Ріг, Маріуполь, Запоріжжя, вирубування лісів, добування бурштину, проблему сміттєзвалищ, питання шахт на Донбасі, деградацію грунтів, та ще над двома триває робота: про водні ресурси і про утилізацію залишків радіоактивних речовин. Усі фільми можна подивитися на YouTube-каналі.

Найбільше аудиторія «ЕкоРубрики» реагує на проблемні матеріали: кліматичні зміни, лісові пожежі чи проблеми, що міг спричинити звичайний недопалок.

Історії рішень натомість збирають на десятки тисяч переглядів менше, але — від них не відмовляються. У цьому форматі вбачають місійність проєкту та найбільш вдалу подачу екологічних тем. Інший критерій популярності — «вау-ефект»; наприклад, розповідь про тротуарну плитку з поліетиленової плівки на Вінниччині чи історія про Переяслав, де компостують усім містом. Однак віральність публікацій залежить від чималої кількості факторів: не поширена чи навпаки заїжджена тема, недостатньо запальний спікер тощо. 

Найбільш активними читачами «ЕкоРубрики» виявились підписники у Facebook (паралельно розвивають Instagram-профіль і спільноту в Telegram): саме тут ролик про 5 кроків, як зупинити кліматичні зміни, набрав більше 5 млн переглядів від аудиторії найрізноманітнішого віку. Загалом видання є двомовним: «Рубрика» пише українською і російською, розповідає саме про місцеві кейси, але намагається розширити коло читачів й на сусідні країни. Наразі редакція чітко зрозуміла: схвальний фідбек доводить потребу продовжувати писати, розбирати поверхневі новини та надихати історіями рішень.

«Хмарочос»: київський журнал про розвиток міста в цілому

Влітку 2020-го київський міський журнал «Хмарочос» святкує 6 років. Як розповідає його співзасновник Тарас Кайдан, тема екології від початку була у фокусі видання: неможливо писати про розвиток міста і не вивчати проблеми простору та їхні наслідки для якості життя містян. У кожному з таких текстів намагаються проаналізувати тему з різних боків. У роботі з журналістами сповідують аналогічний підхід: хороший автор повинен якомога ширше знатися на міській тематиці, що включає транспорт, енергетику, політичні та суспільні проблеми, архітектуру та будівництво тощо.

Тарас розповідає: «Ми сповідуємо цілісний підхід до висвітлення історій у місті — показуємо міський розвиток через призму прогресивних цінностей. Відповідно, шанобливе ставлення до довкілля є одним із наріжних каменів вибраного підходу, як і зменшення соціальної нерівності, наявність стратегічного підходу до міського розвитку, економічний прогрес. У нас є кілька основних сфер зацікавленості, але з них не виділяємо екологію як окрему — напишемо статтю про транспорт, але там обов’язково врахуємо соціальний, економічний, екологічний аспекти тощо. Так кожен матеріал ми цілісно пропускаємо через власну оптику».

Найбільшу концентрацію текстів, пов’язаних з екологією, містить рубрика «Середовище», де знову ж таки можна знайти публікації і про транспорт чи архітектуру. Пріоритетними для висвітлення й такими, що знаходять відгук в аудиторії, є питання чистоти повітря (політики з урегулювання, датчики вимірювання якості, активізм), питної води, озеленення міста, змін клімату, зокрема, в локальному масштабі (наприклад, збір дощової води чи підтоплення після злив). При цьому, за час роботи виданню вдалося знайти ядро своєї аудиторії — активних у соціально-політичному аспекті киян, що приділяють увагу кожному матеріалу.

Комунікацію з такими читачами розвивають через Facebook та Telegram. В останньому окрім каналу пропонують також групу для дискусій

Головними критеріями для написання екотеми на «Хмарочосі» є актуальність (на думку редакції чи така, що набирає обертів у інших країнах), наявність інфоприводу як основи глибокого тексту та робота з внутрішніми авторами. Як визнає співзасновник, залучення авторів зовні практикують у випадках тільки, якщо ті добре знаються на темі та вміють про неї писати; на жаль, для екотем таких журналістів не мають.

До спільної роботи намагаються активно залучати екологічні організації; наприклад, співпрацюють з WWF, 350.org, USAID. Ті самостійно ініціюють блоги або ж коментують окремі теми, підіймаючи у журналі ще з 2014 року питання, що тільки зараз входять до широкої дискусії.

За словами Тараса, така традиція дозволяє і підтримувати тих, хто не має потужного комунікаційного майданчику, і реалізувати місію журналу — підсилювати голос тих, кого чутно недостатньо.

Підсумовуючи, кожне з трьох видань відчуває свою затребуваність на медіаринку: екологічною тематикою вони почали займатися, відчуваючи запит та інтерес від своєї аудиторії. Цей тренд почав працювати й у зворотній бік: медіа вдалося не просто згуртувати навколо себе зацікавлених у темі, а й залучити до неї ширшу аудиторію. При цьому редактори наголошують: екологічна журналістика в Україні тільки зароджується та просто неможлива без постійної підтримки експертів та розвитку авторів, які зможуть фахово писати про неї доступною мовою.

Авторка: Тоня Чундак

Зображення на головній: Unsplash

Цей матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.