Цього тексту мало б не бути. Але є Ісус Христос на схемі для вишивки з «жіночої» сторінки газети, є сама жіноча сторінка, де крім рукоділля розміщені рекомендації, як краще почистити сковорідку, як (саме в такій послідовності) зробити манікюр в домашніх умовах і як зрештою дбати про те, аби чоловік не втрачав до вас інтересу. Та й нема з цим спокою. Про все по порядку.
Спершу цей текст задумувався як огляд того, як регіональні медіа пишуть про вразливі категорії населення: про людей із інвалідністю, про національні меншини, представників спільноти ЛГБТ+ — згрубша кажучи, про всіх, хто відчуває себе незахищеним з огляду на свій вік, стать, сексуальну орієнтацію та будь-які свої інші життєві даності/вибори. Хотіла простежити, яку тональність обирають журналісти, чи їхня постановка питань, акценти матеріалу, коректність мови не стигматизують героїв ще більше замість налагоджувати порозуміння. Чи немає мови ненависті та маніпуляцій.
Читайте також: Більше дізнавайтеся в онлайн-курсі «Журналістика толерантності»
Три місяці до того я працювала менторкою на проєкті «Журналістика толерантності». Разом із журналістами локальних медіа, які подалися на менторську програму, шукали й писали історії про людей із вразливих груп населення — і про тих, хто допомагає їм долати цю вразливість. Про дівчину з Сєвєродонецька, яка мандрує світом в інвалідному візку й хоче, аби в ній бачили передусім особистість, а не візок. Про чоловіка, який поборов наркозалежність й тепер замальовує рекламу наркотиків на стінах міста. Про дослідницю гендерних відносин Тамару Марценюк, яка своєю діяльністю доводить: від гендерної рівності виграють і чоловіки, і жінки. Всі ці історії, зібрані по різних куточках країни — від Волині до Донеччини — створювали особливий простір поваги, рівності, емпатії. Але що поза ним? Якою є ширша картина?
Читайте також: Як інтерв’ювати на чутливі теми, щоб нікому не нашкодити
За моїм — (спойлер: наївним!) — задумом відрізку у два тижні із роботи топового новинного медіа певного регіону мало б з головою вистачити, щоб оглянути новини та статті, аналітичні тексти, які з’явилися за цей час на порталі. Але аналізувати виявилося нічого: прийнятна для огляду кількість довгих текстів заледве назбирувалася за пів року, а не за два тижні. В окремих випадках довгих текстів не було взагалі — але гаразд, це не завжди формат видання (хоча все ж частіше це були напівживі рубрики з нерегулярним оновленням). У новинній повістці теж бракувало людських голосів, ширших пояснень того, як те, що відбулося, вплине на їхнє повсякдення, не було голосів самих людей-ньюзмейкерів — часто їх заміняли сухі, практично не торкані пресрелізи.
Читайте також: Як створювати матеріали про людей з інвалідністю
Кілька найяскравіших спостережень. Наприклад, як подається новина про 4-річну дівчинку в Маріуполі, яка два дні залишалася без нагляду батьків. Передусім це практично не адаптована поліцейська хроніка з крикливим заголовком «Маріупольчанка кинула чотирирічну дочку без нагляду на два дні». Хоча з самого тексту незрозуміло, чи розділяє вона цю відповідальність з батьком дитини або ж виховує дитину самостійно. Не з’ясувавши деталей ситуації, журналісти кинули стигму на матір. Доречно б почути голос самих батьків, а також самих поліцейських: чому і чи завжди адмінпротоколи складають на матір і чому замовчана спільна відповідальність?
Або ж журналіст одеського видання до міжнародного дня ромів вирішує написати нарис про свій досвід спілкування з представниками нацменшини. Все добре, якби тільки цей текст не ряснів стереотипами й узагальненнями, переказами історій, що сталися «колись» і з кимось» і — передбачувано — всі були негативними. Зрештою, в тексті з’являється герой, ромський правозахисник і адвокат, але до нього ще треба продертися крізь абзац авторських роздумів і речень на зразок «Я запитав у знайомих: «Хто знає нормальних ромів?». Навіть коли журналіст описує інтер’єри приміщення, де спілкується з героєм, не втримується, аби не транслювати власних стереотипів: «… Правозахисна організація займає підвальчик. Виявилося, вельми скромний! Жодних мармурових колон, позолоченої ліпнини, портретів ромських баронів… Жодної «циганщини». Сейф, стареньке піаніно і ромський прапор». Начебто прагнучи спростувати стереотипи, автор тільки посилює їх. Ну і святий клікбейт у заголовку: текст, який — про спростування й побудову довіри — називається «Позолоти ручку! Міжнародний день рома: стереотипи, погроми й вбивство в Ізмаїлі».
Читайте також: Як пітчити історію редактору (щоб він вас не зненавидів)
І на десерт: знайдений розворот «для жінок» у друкованому медіа. Контент такої рубрики (приклад із одного номера) — схема для вишивки з релігійним сюжетом, поради, як краще почистити сковорідку та як зробити так, аби чоловік не втрачав до дружини інтересу. Хай би чим це не було — неусвідомленою трансляцією стереотипів чи зумисним їх підігріванням — хочеться, аби медіа більше писало про людей із повагою й емпатією. Що більше таких установок, то менше узагальнень про «нормальних людей серед ромів» та жінок зі сковорідками.
Авторка колонки: Ярослава Тимощук
Зображення: Unsplash
