Мене звати Маргарита Тулуп, останні 5 років я займаюся соціальною журналістикою. Героями моїх матеріалів стають ті, хто повернувся із зони бойових дій, зазнав жорстокого поводження, боровся із важким діагнозом, втратив свій дім або близьких.
У психології їх називають людьми, які пережили травматичні події. Робота з ними потребує особливого підходу, адже здатна травмувати не лише журналіста, а й повторно негативно вплинути на героя. Необачне висвітлення історії може нашкодити й аудиторії. Тож розберімося, як працювати з чутливими темами так, щоб нікому не нашкодити.
Більше дізнавайтеся в онлайн-курсі «Журналістика толерантності»
З чого розпочати роботу з темою
Перш ніж починати роботу над емоційно складною темою, зважте свої сили та психологічну стійкість. Якщо досвід іншої людини для вас заважкий, може викликати сильні емоції, нагадати про власну травму — краще відмовтеся від такої розмови. Як на мене, це — відповідальний підхід. По-перше, він збереже ваше психічне здоров’я, а по-друге, зменшить ризики негативного впливу на вашого співрозмовника.
Якщо ви готові взятися за інтерв’ю з героєм, підготуйтеся до розмови — дослідіть проблему, вивчіть психологічні наслідки травми і її вплив на організм. Проте, коли починаєте діалог, залишайте свої знання ніби осторонь: ви ніколи не знаєте, як на людину вплинув травматичний досвід, а тому кожен новий герой буде для вас справді новим. Перш ніж записувати інтерв’ю, чітко поясніть людині, у якому форматі та вигляді ви використаєте її історію, а також впевніться, що людина погоджується на публічність.
Як поводитись під час розмови
Через травматичні події людина не може контролювати своє життя. Тому, щоб викликати довіру співрозмовника — поверніть йому відчуття влади над ситуацією. Запропонуйте герою інтерв’ю самому вибрати дату й місце зустрічі, взяти із собою близьку людину, сісти у зручному місці. Зазначте, що ви можете зустрітися не один раз, а стільки, скільки буде потрібно. Своїм співрозмовникам я наголошую, що вони можуть відмовитися відповідати на будь-яке запитання і не пояснювати причину. І ще я обов’язково даю людині відчуття часу: говорю, скільки триватиме наша розмова, і кажу, що за потреби ми можемо зробити перерву або продовжити наступного дня.
Якщо це можливо, я стараюся спілкуватися з людиною наодинці. Це простіше зробити, коли працюєш у текстовому форматі і не потребуєш оператора, або й цілої знімальної команди. Однак, перший раз завжди краще зустрічатися без камер, щоб познайомитися і скоротити відстань. Якщо ж вам потрібно зробити фотозйомку до тексту, краще провести її після розмови або наступного дня. Коли я працюю з дітьми, то спочатку показую їм камеру або диктофон, дозволяю взяти їх у руки. Це дає їм відчуття безпеки і надалі не відволікає від розмови.
Деякі журналісти найбільше бояться почати бесіду, бо не знають, як зменшити відстань із героєм і налаштувати його. Зазвичай я розпочинаю із простих запитань про те, як пройшов день. Навіть якщо я добре знаю історію людини, інколи я починаю розмову зі слів: «Що з вами трапилося?» Якщо спілкуюсь із дитиною, найчастіше починаю говорити приблизно так: «Мені розповіли, що з тобою сталося дещо неприємне. Я хочу розказати іншим про твій досвід, чи ти не проти поділитися своєю історією?»
У спілкуванні я раджу використовувати відкриті запитання. Щоб знизити напругу, допомагає говорити не лише про важкий досвід. Щиро цікавтеся тим, як людина жила до нього, спробуйте зрозуміти її історію комплексно. Однак, важливо навчитися вчасно зупинити розмову: коли людині боляче, вона не завжди плаче. Раджу звертати увагу на невербальну мову, вона дає змогу зрозуміти, коли герой волів би припинити говорити. Наприклад, коли він відвертається від вас, нервує, уникає відповідей тощо.
Як на мене, у розмові з травмованою людиною важливо навчитися питати дозволу та коректно рефлексувати над словами. «Чи ви не проти, якщо ми поговоримо про те, як ви жили у таборі для біженців? Чи хочете ви, щоб я поділилася своїми враженнями про те, що ви сказали? Чи можемо ми повернутися до цього факту?» — так звучить прохання дозволу. Це допомагає контролювати розмову і спогади. Рефлексія без оціночних суджень можлива, якщо переказати людині своїми словами те, що почули від неї і уточнити, чи правильно зрозуміли її слова. Наприклад: «Ви сказали важливу річ, чи правильно я зрозуміла, що…?».
Також у розмові варто бути уважним до почуттів і слів людини. Називання речей і подій так само, як це робить і ваш герой, зближує. Проте найкраща форма інтерв’ю у такому разі — активне слухання. Важливо навчитися і налаштуватися не перебивати. Інколи згадки людей, які пережили важкі події, плутаються і можуть суперечити одна одній. Це не обов’язково означає, що людина вигадує. Інколи так діє травма, а буває, що згадка про подію занадто важка, щоб її вербалізувати. Одна жінка розповідала мені, як рятувалася з дітьми від обстрілу. Вона сказала, що сина вбило одразу, а в наступному реченні використала словосполучення «ми з ним побігли у сховище». Я помітила фактологічні неточності та вирішила їх уточнити. Спершу я запитала дозволу: «Чи можна я уточню хронологію подій?». А вже потім продовжила: «Скажіть, чи правильно я зрозуміла, що ваш син помер, перш ніж ви добігли до накриття? Ви можете згадати, чи з вами був хтось поруч? Якщо ні, нічого страшного». Я ніколи не тисну на людину і не примушую її згадати, проте за можливості делікатно проясняю фактаж. Для мене важливо також уникати слів, які можуть перекласти відповідальність за те, що сталося, на героя. У своїх інтерв’ю я стараюся не використовувати запитання: «Чому?», адже травмовані люди і так здатні звинувачувати себе в тому, що сталося. Також я звертаю увагу на те, щоб не віктимізувати людину. Замість слів «ви стали жертвою» я використовую фразу «ви пережили».
Якщо людині важко говорити про свій досвід, ви завжди можете показати ситуацію на прикладі абстрактної людини. Одній із моїх героїнь важко було згадувати, як її принижував чоловік, але я розуміла, що її досвід міг би пояснити іншим, чому так важко піти від насильника. Саме тому я спитала: «Як ви думаєте, чому жінки не можуть піти від людини, яка робить боляче? Що вони відчувають, коли врешті зважуються на це?» Це допомогло героїні розповісти мені дуже багато.
Для мене також важливо підтримати героя і співчувати йому. Проте у бажанні зарадити, дехто може сказати: «Я вас розумію». Я раджу не говорити так, адже насправді ніхто з нас не розуміє, що пережила інша людина. Краще говорити саме про свої відчуття стосовно почутого: «Мені дуже прикро, що це з вами трапилося». Я також стежу за тим, щоб поважати чужі кордони. Якщо мені хочеться обійняти людину на прощання, я питаю, чи вона не проти цього. Перш ніж закінчити бесіду, я зазвичай говорю: «Можливо я не запитала у вас про щось важливе? Чи є ще щось, про що вам хотілося б сказати?» Після закінчення розмови важливо не залишати людину з відчуттям безпорадності та пустоти. Я, за можливості, раджу варіанти отримання допомоги: підказую телефони гарячих ліній, благодійних фондів, волонтерів.
Чого чекати після розмови
Герой може попросити у вас прочитати текст до виходу матеріалу. Спробуйте зрозуміти причину цього, перш ніж ухвалити рішення. Декому вичитка потрібна, щоб переконатись у ваших щирих намірах. Іншим — щоб послабити можливі негативні наслідки від публікації матеріалу, а інколи людина просто прагне додати більше деталей. У такому разі не відмовляйте в цьому і вислухайте її ще раз.
Якщо ви плануєте публікувати монолог героя, не скорочуйте його занадто. Важливо показати аудиторії, як людина переживала травму у довгостроковій перспективі. Однак зауважте, що факти у монолозі потребують додаткового фактчекінгу: не завадить поспілкуватися з іншими людьми, які були дотичні до цієї історії. Пам’ятайте, що травматичний досвід однієї людини варто оприлюднювати насамперед для користі інших. Думайте про свою аудиторію і поважайте її: якщо історія містить відверті болісні чи жахливі факти, не переказуйте їх детально, щоб вони не травмували читачів або глядачів.
Подумайте про наслідки публікації замість героя. Травмовані герої дуже вразливі й інколи під час розмови можуть розповісти забагато особистого. У журналіста зі свого боку може бути спокуса використати цю особисту інформацію. Одного разу я спілкувалася з багатодітною родиною, яка залишилася без житла внаслідок пожежі. Жінка розповіла мені, як важко вони будували свій будинок, і як непросто було виростити у ньому всіх дітей. Ми дивилися фото із сімейного альбому, і раптом вона почала говорити про всиновлення одного хлопчика. Я уточнила, чи найближче оточення і сама дитина знає про це. Виявилося, що ні, отже я вирішила, що читачі мого матеріалу теж про це не дізнаються.
Журналіст, який працює із чутливою темою, має передати аудиторії важкий досвід свого співрозмовника й водночас нікого не травмувати. Це можливо, якщо бути однаково уважним як до себе, так і до героя та аудиторії. Емпатія, щира цікавість до іншої людини та знання про психологічну травму — ваш ключ до успіху.
Авторка: Маргарита Тулуп
