The Lede і далі розбирається у тому, як в Україні працюють культурні медіа. Ми поговорили з головною редакторкою незалежного культурного видання «ВОНО» Лізою Корнійчук про роботу та специфіку медіа. Нагадаємо, що раніше ми вже писали про «Контур» та «Пусто».
Чому варто читати цей текст? Щоб дізнатися, як розповідати про складне не лише текстом і зображеннями, а й спецпроектами. Де знайти альтернативні способи фінансування та чому іноді популярність для медіа неважлива. Далі пряма мова Лізи Корнійчук.
Як усе починалося
Видання зародилося у 2016 році. Ми вчились у Національній Академії мистецтв у Києві і з одногрупницями з мистецтвознавства вирішили зробити газету про мистецтво. Це був момент, коли всі відділи культури позакривались в медіа. «Українська правда» закрила свій відділ, закрився Art Ukraine, «Культпростір» теж зник. Ми себе знайшли в ситуації, що не існує платформи про культуру.
Другим поштовхом стала академія, яка в той час переживала і досі переживає кризу мистецької сучасної освіти. Академія і культурний світ за її межами — два світи. Нас це дивувало та обурювало, тому що ми вже працювали як студентки у різних культурних центрах і розуміли, що споживаємо дві паралельні реальності. Все це було передумовою, щоб створити медіа.
Перший номер був присвячений академії, бо перш за все хотілось говорити про контекст який ми знали. Родзинкою того номеру було інтерв’ю з нашим ректором, який довго перебуває на цій позиції. В академії відбулась подія, де художниця зробила перфоманс, ціллю якого була критика академії як інституції. На події ми поговорили з ректором про його думки щодо цього. Ми опублікували текст без редагування. Це була наша свідома позиція. Він говорив кліше і вживав фрази, які показували з якого він часу і простору. Це інтерв’ю дуже зайшло, його навіть перепублікували на Лівому Березі. Ми були різкі та іронічні. Це був пік нашої радикальності. Ми ще мало що знали, але вже тоді були готові діяти.
Перший номер був тестовим, ми не планували наступних номерів, але мистецька та студентська спільнота були зацікавлені в цьому і ми продовжили. Перший наклад був 500 примірників, ця цифра не змінювалась і у наступних випусках.
Чому ВОНО?
Для назви були варіанти більш серйозні, на кшталт «Ракурс», але вони не лягали на наш настрій. І ми зрозуміли, що не хочемо мати в назві слова «мистецтво» або «арт», бо це банально. Під час дискусії хтось із команди назвав мистецтво «воно» і ми зрозуміли, що це наша назва. Мистецтво — це ВОНО. Такий собі евфемізм, який натякає, що ми хочемо говорити про мистецтво як про щось про що говорити складно.
Фінансування проєкту
Видання від початку було безкоштовне. Ми розуміли, що наші читачі — перш за все студенти та молоді люди, які не мають стабільного та високого прибутку, а ми хотіли дати можливість читати газету кожному.
Перший тираж ми надрукували коштом нашої викладачки — Ольги Балашової. Наступні випуски друкували за підтримки різних українських колекціонерів, яких цікавило видання. На останній паперовий випуск ми зібрали кошти на краудфандингу.
Зараз у нас є Patreon, але там у нас тільки вісім підписників. З цих грошей ми іноді дозволяємо собі платити гонорари авторам. Як редакція ми працюємо безкоштовно, іноді подаємось на гранти та іноді їх навіть отримуємо.
Зараз я розумію, що Україна не може собі дозволити таке видання як «ВОНО» та і багато інших видань. Звісно, що краще, коли у медіа є мережева підтримка маленькими донатами у великій кількості, аніж допомога лише одним меценатом. Можливо, колись у майбутньому ми зможемо вийти на більш сталу модель фінансування. Поки нам вдається міксувати всі доступні джерела.
Хто робить проєкт
Спочатку редакція була досить велика — 10 людей і майже усі з академії. Дехто пішов, інші почали працювати частково, але основний кістяк зберігся. Зараз нас в редакції п’ять основних учасниць: Катя Цигикало — співзасновниця, директорка ГО, авторка, менеджерка та редакторка, Оля Гордієнко — дизайнерка, Даша Пугач — літературна редакторка, авторка і перекладачка, Поліна Байцим — редакторка англійської версії.
Є люди, які з нами постійно на зв’язку, з якими ми радимося і без яких видання б теж не існувало: Катя Тихоненко — засновниця видання і авторка, Женя Казак — автор.
Часто ми самі звертаємося до авторів з якими нам цікаво працювати. Також нам можна написати і запропонувати текст або ідею і ми обов’язково розглянемо пропозиції. Зараз ми намагаємось платити за всі тексти, які нам пишуть, окрім, можливо, тих, які нам пропонують. У нас на сайті є правила редакції за якими ми працюємо. Там є інформація про те, чого ми очікуємо і яких принципів хочемо дотримуватися в текстах. Ці правила пояснюють нашу роботу і ми завжди закликаємо авторів читати ці правила, щоб під час роботи не виникало проблем.
Основні ідеї видання
Ідея кожного друкованого номеру була у тому, щоб поєднувати наші тексти з художніми творами і ми просили молодих художників створювати їх. На кожній обкладинці є спеціально створений для нас малюнок від крутих митців, які стають усе більш впізнаваними.
Ми постійно намагаємося поєднувати іронію та більш неформальний стиль і якось змінити тон та інтонацію, якою ми говоримо про мистецтво. Вийти з риторик, дискурсу і мови, яку формує art language. Тому намагаємось багато експериментувати з форматами тексту і переосмислювати у цьому нас самих. Ми називаємось газетою, але «ВОНО» — радше журнал. На газету претендувати не можемо, адже ми ніколи не інформували, у нас ніколи не було мети робити новини та бути швидкими. У «ВОНО» ми займаємось slow journalism і це свідомий вибір.
У 2018 році ми обіграли формат газети і зробили подію у рамках Арт-Середи в IZONE. Ми взяли різні елементи газети: кросворд, гороскоп, арт-поради та навіть рецепти і розігрували їх. Арт-поради, як вижити у світі сучасного мистецтва цього року трансформували у телеграм-бот.
Головна наша зміна сталася минулого року, коли ми вже зробили сайт і цим перейшли від тексту друкованого до діджитального. Друкований текст — це привілей, який у нас довгий час був. Та ми розуміємо, що це досить дорого, а нам радше хочеться платити гонорари авторам за текст, аніж типографії за папір. Зараз на місяць у нас десь від 500 до 800 унікальних користувачів на місяць.
Ми намагаємося естетику друкованого тексту використовувати і у онлайн форматі. Завдяки конструктору сайту ReadyMag, який дозволяє дизайнити руками без коду, ми створюємо майже під кожен текст особливу верстку, дизайн та ілюстрації.
Для нас це дуже важливо — зберігати баланс між текстом та картинкою. Частина нашої задачі — бути платформою, яка може сміливо презентувати цифрове мистецтво і дозволяти експериментувати з електронним форматом так, як і з паперовим. Зараз у нас на стадії розробки англійська версія. Нам хочеться говорити не тільки про українське мистецтво, але і про мистецтво країн, які трохи ближче до нас і чиї контексти ми ділимо. Поки ми працюємо над цією ідеєю.
Наш фокус — писати про ті речі, які важко знайти у більших медіа. Ми розуміємо, що не конкуруємо з виданнями на кшталт Your Art у яких зовсім інші ресурси, цілі і аудиторія. «ВОНО» фокусується на ініціативи, феномени та людей, які перебувають за межами більш видимого дискурсу, яким не дадуть майданчик більші платформи. З більш помітними речами ми працюємо критичніше. Нам подобається довго їх осмислювати, розбирати та критикувати.
Про співпрацю з іншими проєктами
Ми часто робимо друковані спецпроєкти. Уже двічі співпрацювали з Британською Радою та їхньою програмою резиденцій SWAP. Для них ми робили мерч та друковані каталоги, де експерементували з форматом та дизайном. Перший каталог вийшов у форматі slam book — анкети для друзів.
Цю анкету використали для опитування резидентів. Ми міксували питання на кшталт “де ти хочеш померти” та “саундтрек твого життя” з “який твій фокус і що ти хочеш робити в резиденції”. Це спрацювало цікаво, адже це той формат, де ти, як художник можеш послабити свій art statement і зробити його більш доступним. Нам було важливо, щоб цей каталог зрозуміли люди, які знаходяться поза контекстом митців. Адже творчість цих людей складно візуально перекласти українською мовою і тому для нас було важливо, щоб у каталозі митці відкрилися глядачу і як художники і як подорожні з іншою перспективою.
Інший каталог вийшов у форматі щоденника.
Спільно з Ізоляцією ми зробили постер-вирізалку. Ізоляція в рамках Гуртобусу робить проєкт «Білий куб». Узагалі — це формат галереї, білий простір який є найбільш нейтральним та бажаним для виставки. Цей формат часто критикують саме через те, що він трохи відчужує від мистецтва і робить елітарним речі, які могли би такими не бути. І ось Ізоляція вирішила у відповідь цій елітарності возити білий куб містами. Люди можуть заходити всередину, класти свої речі, робити свою виставку і ставати кураторами. Ми вирішили зробити у співпраці з Ізоляцією такий “do it yourself white cube”. Його потрібно просто вирізати з паперу разом із кількома об’єктами, власноруч змайструвати виставку на своєму столі і опублікувати виставку в інстаграмі з власним кураторським текстом. В умовах пандемії це ще більш актуально, адже події стають далі від нас. Його можна скачати у нас на сайті і роздрукувати самому або взяти у Гуртобусі у більшому розмірі.
Як писати про культуру
Текст про культуру — перш за все текст, не варто виділяти його. Мені подобається висловлювання Маклуена про те, що медіум — це твоє повідомлення. Якщо ти працюєш з текстом, то він має бути читабельний, працювати з різними частинами, структурою, послідовністю. Тоді він може бути будь-якої довжини і стосуватися будь-якої теми. Може бути написаний суржиком, якщо це має значення, може використовувати цитати.
Текст може все що завгодно, але усе це має бути усвідомленою частиною концепту.
У текстах, і про культуру зокрема, я не люблю узагальнені кліше і коли автори вживають слова, що не мають ніякого сенсу. Використовують формулювання і говорять з позиції “ми розуміємо”, “це очевидно” або “усі знають”. Коли автори оперують узагальненнями або апелюють до досвіду, якого насправді немає. Не люблю коли люди роблять складні конструкції там, де їх можна уникнути. Вживають слова і не розуміють їх значення. Найбільший мій біль — це висновки, які не мають ніякої цінності і просто підводять банальну риску.
Важливою частиною вдалого тексту є вдалий заголовок. Ми у «ВОНО» любимо заголовки-каламбури, які грають з кліше. Надихають нас заголовки нульових, коли журнали могли погратись з якимись анекдотами, жартами, фразеологізмами. Для «ВОНО» дуже важлива форма тексту — не лише мова, але й те, як ти її використовуєш.
Просування у соціальних мережах
Соціальні мережі — це окрема робота, на яку ми не маємо багато ресурсів. У нас є інстаграм, фейсбук і телерам у стагнуючому стані. Нам не хочеться, аби все виглядало серйозно, не хочемо щоб все було чітко, красиво, а tone of voice був саме такий. Звісно, у нас є певні обмеження, але ми не ставимо собі різких рамок. Ми не вважаємо себе інституцією. Іноді нам здається, що «ВОНО» — ініціатива, а не медіа. Зараз наша комунікація відповідає тому, ким ми є — ми група людей, які об’єдналися у «ВОНО», аби робити прикольні тексти про культуру. Якщо колись станеться так, що «ВОНО» стане нашою роботою, то ми займемось і соціальними мережами. Ми не хочемо промінювати таку нашу виплекану ідентичність на те, щоб стати популярними. Це не наша ціль.
Авторка: Анна Сєдих
Цей матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
