Не всі локальні проєкти стають вдалими та прибутковими. І не всі поразки — це точно поразки. На прикладі чернігівського проєкту «Initia» та його засновниці Віри Курико розбираємо як запустити локальне медіа та зрозуміти, коли час зупинитися.
Про героїню. Віра Курико – авторка і журналістка. Найбільше працює в жанрі художнього репортажу й пише для Reporters. Також Віра попрацювала в кількох регіональних та всеукраїнських виданнях, запустила власний медіапроєкт і написала книгу.
Чому варто прочитати цю історію? Бо вона про наполегливість, про аналіз помилок при запуску свого проєкту, про книги й про участь в конкурсах. Щось із цього досвіду підійде і вам. Далі – пряма мова героїні.
«Initia» – медіа, якого раніше ніколи не було в Чернігові
Мої перші роки в університеті проходили в чисельних спробах писати для регіональних видань. Але серйозно мені допомогло перше стажування в MDF. Його я провела в редакції Varosh, після дебютної участі у конкурсі «Самовидець». Тоді я обговорила з головною редакторкою Росаною Тужанською ідею відкрити репортажне видання в Чернігові на кшталт їхнього, з людськими історіями. Почати вона радила з формату «прямої мови» героїв. Ми ж марили, щоб це був свіжий медіапроєкт для міста, який би говорив саме про людей. Щоб подавати історію з обрамленням і зі структурою. Щоб читач прочитав, закрив її і сказав «чорт, аж дух перехопило».
Ми вважали, що чернігівці, як і ми, втомилися від неякісного контенту. Свою аудиторію уявляли як людей від двадцяти до тридцяти років, які зацікавлені в Чернігові, не мають планів звідси їхати і не вважають місто поганим. Хотіли видання, яке би було інакшим, з гарним сайтом і без крикливої реклами ліків проти геморою. Планували ввести нативну рекламу і на цьому заробляти. Наївно було так думати, але ж нам було по дев’ятнадцять років: все можливо! Коли ми відкривали видання, то виявилося, що твій вік багато на що впливає. Оплатили хостинг і домен й запустили сайт «Initia. Хто, де й навіщо живе у твоєму місті» у вересні 2017 року.
Серцевину команди сформували три людини. Ми з подругою робили абсолютно все: були журналістками, редакторками, верстальниками, ілюстраторками й менеджерками сайту. Мій товариш взявся за технічну частину. Також шукали інших авторів, яким би був корисний досвід у створенні тексту, але оплати запропонувати їм не могли. В різний час команда розширювалася до семи людей. Спочатку мали амбіції заробляти, бо це ж були хороші тексти й згодом відкрити програму донейтів. Бізнес – моделі не було, про неї ми й не згадували, просто хотіли зробити краще, ніж є.
Завели сторінки в Instagram і на Facebook. На останній теж платили за рекламу. Презентували запуск проєкту на радіо. Пояснили, що ми – не сервісне видання, а прагнемо розповідати саме про місто. Ми писали про активістів, які обороняли парк «Березовий Гай» від забудовників; про фотографа Романа Закревського і як у його квартиру завітало 800 людей для фотосесій; про першого архітектора Чернігівської алеї героїв. Ми шукали людину, про яку важливо розповісти багатьом. Чому ми говоримо, наприклад, про архітектора? Бо алею розбирають, а це людина, яка її створила. Він вже не ходить, не бачить, але поділиться справжньою історією створення цієї пам’ятки.
Зацікавити рекламодавців для нативної реклами старалися довго й наполегливо. Я приходила до служби таксі, зоомагазинів, ресторанів, показувала їм, як це буде виглядати. Переконувала їх, що це красиво, це природна реклама, це не оце ваше «купуйте у нас найкраще», а ми створюємо якісний контент для вашого потенційного покупця. Але мене виносили кілька разів з дверей, або ж просили – дівчино, підіть.
Всім подобався наш сайт, але їх відлякувало, що він збирав в середньому тисячу переглядів. Хоча у «Initia» була одна особливість, якою я пишаюся. Ми мали серйозну глибину переглядів: вісім хвилин середнього перебування на сайті й читачі гуляли по всіх наших сторінках. Все ж рекламодавці згоджувались розмістити у нас тільки банер, але на це не пішли б ми.
Все ж у нас з’явився один рекламодавець, який погодився – ресторан грузинської кухні. Коли текст для них був уже готовий, заклад загорівся і наше партнерство пропало. З рестораном вигоріли й ми. Виснажилися і почали розходитися в поглядах. Більшість команди від’єдналася, тому останні місяці я тягнула все сама. Зрозуміла, що не розрахувала сил, не врахувала комерційний момент і вважала, що все можливо робити на ентузіазмі. Ще дуже довго переглядала сайт, але жодних ресурсів утримувати його не лишилося. Тому рівно через рік довелося написати прощальний пост на Facebook і закрити проєкт з ностальгічним болем.
Про «Самовидець» і написання історій
Ще років з п’ятнадцяти я веду зошит, в який записую спогади старших людей, історії батьків, друзів чи знайомих. Раптом вони колись мені знадобляться для публікацій, або ж стануть темою для книжки.
На другому курсі університету відчула серйозну потребу визначитись з жанром в якому писатиму. Ввела в пошуковій системі слово «репортаж» і замовила всі книги, які б пояснювали специфіку репортажних текстів. Саме тоді відкрила для себе польських авторів і була захоплена їх манерою письма. Одна із замовлених мною книжок виявилася збіркою художніх репортажів із Всеукраїнського конкурсу «Самовидець». У той час я сказала собі, що хочу і маю написати туди свою першу роботу.
Перший репортаж був дуже простий: з пласкою метафорою і моєю очевидною симпатією до однієї з героїнь. Попри помітні недоліки, він все ж таки потрапив у десятку фіналістів. Дев’яте місце дало мені поштовх – я щось можу. Відтоді набралась рішучості «довбити» цей конкурс до кінця, поки не здобуду перемогу. Наступного року опинилася на десятому місці. Якось мотиваційно потім жартувала: «Закономірно тепер має бути одинадцяте, а його нема». Тому третю спробу планувала для себе як останню.
Мій «фінальний раунд» дуже відрізнявся від двох попередніх. Тепер я добряче підготувалася, почала дійсно розуміти, що таке художній репортаж. Ще й тема сама знайшла мене: тоді помер Левко Лук’яненко, а його період проживання в Чернігові все ще лишався нерозкритим. Хотілося його глибоко дослідити й написати саме книгу. Щоб її видати, теж потрібно було перемогти на «Самовидці». І втретє я перемогла.
Кожною конкурсною роботою я займалася протягом року. Після трьох років практики в репортажі, вже не уявляла чогось іншого для себе. Але я не впевнена, що я хороша репортерка – просто це моя мрія.
Про книгу «Чернігівська справа Лук’яненка. Вулиця причетних»
Перемога на «Самовидці» дає право видати книгу від видавництва «Темпора». Це дозволило мені розповісти про чернігівський період життя Левка Лук’яненка. Фактично, я шукала тих людей, які його пам’ятають і завдяки цьому вийшла на дуже цікаву річ – багато людей не хочуть про нього говорити. Його сусіди й співробітники щось приховують. Попрацювавши в архівах, я з’ясувала, що чимало з них працювало з КДБ, щоб посадити Лук’яненка. Вони досі живуть в Чернігові. Мені було цікаво, як вони ставляться до того, щоб через сорок років після всіх тих подій у місті з’явилася вулиця на його честь. Тому писала і про те, як оці нашарування радянської пам’яті зараз заважають перейменувати вулицю.
Сам репортаж скоротила для конкурсу, а задумувала цю історію у форматі книги із самого початку. Це велика розповідь про співучасть, про причетність. Про те, як люди згодилися допомагати КДБ. Як вони дивляться на ці роки ув’язнення Лук’яненка і живуть з цим. Ми ще з уроків історії знаємо, що Лук’яненко вступив в Гельсінську групу, коли жив у Чернігові. Мені хотілося зрозуміти як ця група формувалася, яку роль відігравала ця чернігівська квартира й люди, які його зраджували. Один чоловік сказав: «Я тридцять років чекав, що хтось прийде про це поговорить. Я знав. Мені був двадцять один рік, коли я написав донос. Зараз стидно». Книжка вийде до цьогорічного форуму видавців.
Про те, як бути медійником у своєму місті
На певному етапі ти автор, кореспондент. Я про себе кажу авторка і не можу назвати себе журналісткою, бо мені соромно: я ще не доросла до такого звання.
Сама вважаю, що мені потрібно реалізовуватися в Чернігові. Розумію, що в деяких українських містах немає ідентичності й Чернігів потрібно розвивати. Дуже сумно, коли у людини її пріоритети визначаються географічними кордонами. Це дивно їхати кудись, поки ти не випробував всі можливості тут. Просто працюй і перевіряй.
Я хочу видання в Чернігові таке ж саме як було, тільки з новими силами, новим розумом, новими людьми і з грошима. Тоді я казала, що гроші це не найважливіше, а тепер кажу, що гроші – це важливо. Я повинна продумати монетизацію. І прагну створити в Чернігові таку собі «спільноту» любителів текстів. Можливо, вдасться стати помічницею комусь такому, як я шість років тому. Допомогти полюбити текст так, як я його люблю.
Коли я тільки починала, мені тут не вистачало того, хто б редагував мої тексти, пояснював, як писати. Таких людей я знаходила в інших містах.
Авторка: Оксана Романенко
Фото на головній: Unsplash. Інші знімки надані героїнею тексту.
Цей матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
[…] […]
Comments are closed.