додому Всі матеріали В Білорусі більше видань почали заробляти самостійно — Павло Свердлов, «Єврорадіо»

В Білорусі більше видань почали заробляти самостійно — Павло Свердлов, «Єврорадіо»

0
Павло Свердлов

Кілька сюрреалістичних історій про білоруський медійний ринок від Павла Свердлова, головного редактора «Еўрапейскае радыё для Беларусі» та учасника Media Manager Academy.

На цих вихідних відбувся перший модуль медіаакселератора MMA, який проходить за підтримки Solidarity Fund PL. 10 медіаменеджерів з України, Молдови та Білорусі відвідали перший блок лекцій та почали роботу над своїми бізнес-проєктами.

Ми попросили одного з учасників медіаакселератора Павла Свердлова більше розповісти про те, що відбувається в медійній галузі Білорусі.

За словами Павла, медіа почали докладати більше зусиль, аби бути фінансово стійкими. Водночас, не обходиться й без неймовірних історій: наприклад, про те, як скласти іспит та отримати ліцензію на мовлення в країні або як отримати адмінарешт на рівному місці й втратити акредитацію. Більше читайте в нашому інтерв’ю.

Павле, один з трендів на медійному ринку Білорусі, який ви згадували — це скорочення донорської підтримки. Які ще процеси відбуваються, окрім цього?

Варто зазначити, що це мої суб’єктивні спостереження. В принципі, донори займають маленьку частину білоруського медійного ринку. Це тренд для тих видань, які підтримуються зовні донорами. Справа в тому, що років 10 тому в європейських й американських організацій та людей було трохи більше надій на демократичні перетворення в Білорусі. Тоді починалися класні проекти в розрахунку на те, що ми досягнемо цих перетворень. Ці проекти запрацюють, будуть нести стандарти якісної журналістики й це теж сприятиме тому, що медіаринок буде швидко розвиватися.

Але такі перетворення, на жаль, не відбулися. В Білорусь насправді відбувається стагнація з легкими змінами в гірший бік. З іншого боку, в регіоні з’явилися набагато серйозніші виклики, такі як ситуація з Кримом, ситуація на південному сході України. Відповідно, донори зрозуміли, що треба якось перенаправити підтримку в більш проблемні регіони. На мій погляд, з цим пов’язане те, що донорських коштів у галузі медіа в Білорусі стає менше.

В Білорусі основним реципієнтом донорських коштів є білоруська держава у вигляді різних міністерств, районних виконавчих комітетів. І якщо донорська підтримка медіа обчислюється сотнями тисяч, то ці структури отримують мільйони на розвиток якихось інфраструктурних проектів. Це трохи дратує, але це факт.

Які ще тренди ви помітили на ринку?

Більше видань почали заробляти самостійно. Взагалі незалежні видання почали більше про це дбати, у деяких вийшло створити доволі ефективні рекламні відділи. Вони не втрачають донорську підтримку, але при цьому вміють залучати додаткові кошти для того, аби розвиватися.

Набагато більше стало co-production. Для великих проектів медіа почали об’єднуватися разом. Хтось робить одну частину роботи, хтось іншу. Раніше середовище було більш конкурентним й редакції могли бути проти. Зараз стало більше розуміння того, що ми працюємо в одному інформаційному просторі. Є не лише окремі задачі окремих медіа, а є завдання, які стоять перед усім медіаринком, перед незалежними медіа, які все-таки працюють за західними стандартами, які протистоять фейковим новинам з Росії, уникають пропаганди та відповідають на неї інформацією, а не пропагандою на пропаганду.

Гірше стали себе почувати газети, друковані видання. Це дуже добре помітно на контрасті з Польщею. Є спільний кордон між Білоруссю та Польщею й за цим кордоном газети переживають бум, при чому як великі суспільно-політичні, так і регіональні. Але в Білорусі так не відбувається. Модель медіаспоживання інакша.

Серед інших тенденцій — відбуваються спроби запровадити paywall. Але вони не дуже вдалі. Білоруські споживачі звикли нічого не платити за контент в принципі, починаючи від піратських фільмів, закінчуючи програмним забезпеченням. Вони так само ставляться і до медійного контенту. Якщо користувач не платить за фільми, то він буде думати: «Чому я маю платити за публікації?». Відповідно, це працює не дуже добре.

Один з видів контенту, який робить «Єврорадіо».

На прикладі свого медіа, розкажіть які ви бачите ефективні шляхи для монетизації?

У нас вони цілком традиційні: це партнерські проекти з брендами в найрізноманітніших формах. Наприклад, ми можемо якогось артиста відвести в барбер-шоп, зробити там йому новий імідж, й всі будуть задоволені. Артист отримає промо, барбер-шоп отримає промо, зв’язок з артистом й дасть нам трошки грошей, а ми отримаємо хороший контент. Це та взаємовигідна співпраця, до якої ми прагнемо. Це може бути тест, присвячений продукту чи бренду, але його рекламність стане очевидною ближче до кінця. Іноді ми даємо пряму рекламу, з позначкою. Все це результат переговорів з клієнтом, його розуміння яким чином має просуватися його бренд.

Кілька років тому бізнес в Білорусі боявся та уникав давати рекламу в незалежних суспільно-політичних виданнях. Зрозуміло, що там багато політики й не кожен хотів бачити її поряд зі своєю рекламою. На мій погляд, це минулося й бізнес почав керуватися інтересами бізнесу в медіа. Якщо в медіа є потрібна аудиторія, якщо в медіа є потрібні підходи, в такому разі політична складова вже не так заважає, як це було 3–4 роки тому.

Приблизно яку частину доходів ви отримуєте від партнерських проектів та просто реклами?

Ця частина мала. Радіо — це дорога річ. Ми працюємо на дві країни — Білорусь та Польщу. Це теж складно та вимагає витрат. Тобто, зрештою в нас доволі великий бюджет і рекламні доходи радше дозволяють нам робити якісь додаткові проекти, аніж закривати обов’язкові поточні виплати, від яких в принципі залежить існування нашого медіа.

Ви позиціонуєте себе як мультиплатформенне медіа. Це дає вам якісь переваги з точки зору монетизації?

Почнемо з того, що ми радіо. Ми в складній ситуації, тому що ми радіо в Польщі. Але ми ведемо мовлення на території Білорусі. Водночас в Білорусі нам не дають FM-частоту. Ми останні років 5 намагаємося її отримати й звертаємося з відповідними заявами. Тут є цікава деталь: для того, аби отримати ліцензію на провадження мовлення, потрібно аби була людина, яка піде в Міністерство інформації та складе іспит. Наші відповідальні люди, на жаль, не можуть скласти цей іспит. Ось такі обставини.

Скільки разів ви намагалися його скласти?

До мене попередній головний редактор намагався скласти цей іспит. Я двічі намагався. Але його специфіка у тому, що його не можна скласти «на трієчку». Ти або склав, або не склав. Як це відбувається? Шість-сім осіб з Міністерства інформації сідають навпроти тебе, в кожного з них є «талмуд» з документами по їхній галузі. Й вони починають ставити тобі питання по закону з реклами, закону з інформації, по технічним деталям мовлення. А це доволі об’ємні документи. Наприклад, треба перерахувати які є обмеження з реклами біологічно активних добавок. І таких обмежень в законі про рекламу дуже багато. Ти маєш усіх їх тримати в голові. Ти називаєш п’ять обмежень. А тобі кажуть — їх сім. Вибач, але ти не відповів на це питання. Відповідно, скласти іспит дуже складно, якщо на це немає політичної волі. Так мені здається.

Я не знаю чого боятися нашій владі, чому вони не хочуть давати «Єврорадіо» частоту та ліцензію на мовлення. Відповідно, ми обмежені невеликою територією: з Польщі ми ведемо мовлення на частину західної Білорусі в FM. І рекламодавців, за логікою, теж треба вибирати звідти, але поки що не виходить це зробити. Повертаючись до питання мультиплатформенності, ми розробили таку схему: ми можемо запросити людину в студію, зробити з нею запис або порозмовляти в прямому ефірі, про її бізнес чи про проблему, яку вирішує цей бізнес. Це прозвучить в радіоефірі, ця розмова з’явиться на сайті, цю розмову поширят в усіх соцмережах, в яких ми працюємо. Це і є наша мультиплатформенність: радіоефір, сайт, супутник, сайт, соцмережі. Через усі ці канали ми себе реалізуємо.

Історія з іспитом — просто парадоксальна.

Так, це дуже сюрреалістична історія.

Траплялися з вами інші подібні історії?

Останнім часом в Білорусі все трохи стало спокійніше. Наша влада перейняла тактику, коли вона старається не арештовувати журналістів, не ув’язнювати їх на добу тощо. Наприклад, журналістів телеканалу Белсат регулярно затримують за те, що вони працюють на цей канал на території Білорусі без дозволу Міністерства закордонних справ. В адміністративному кодексі є така стаття — «робота на іноземні ЗМІ без акредитації». Якщо раніше їх могли покарати арештом на добу, то зараз їх почали карати штрафами. Штрафи величезні, але усе ж це штрафи. З боку, з точки зору демократичних інститутів, які працюють за межами Білорусі, це виглядає гуманніше. Принаймні не саджають за грати на кілька днів, не вимикають з життя. Насправді якщо людині п’ятий чи шостий раз дають штраф, а це сотні доларів, це доволі неприємно.

Сюрреалістичні речі зі мною здебільшого відбувалися в минулому. Якось мене біля під’їзду мого дому забрала міліція й мені дали 15 діб адміністративного арешту, буцімто за те, що я вийшов з під’їзду, лаявся матом, махав руками, робив це безадресно та безпричинно. Так було записано в протоколі. Це було в 2012 році. Після того, на підставі цього адміністративного правопорушення, мене позбавили акредитації на території Білорусі.

Формально положення про акредитацію написане так, що навіть протокол за перехід вулиці в невстановленому для цього місці може стати причиною для позбавлення акредитації. Наприклад, російських правозахисників, які живуть в Білорусі, висилали з країни за те, що в них кілька протоколів перевищення швидкості. Вони втрачали право жити в Білорусі на кілька років. Такі речі відбувалися, але останнім часом ми намагаємося з владою знаходити спільну мову.

Можливо, на їх прихильність впливає те, що усвідомлюється деякий інформаційний тиск з боку Росії. Тут хочеш-не-хочеш, треба шукати союзників всюди. З моєї точки зору, білоруські державні медіа не здатні реально діяти в інформаційній війні, якщо вона почнеться. У них не вистачить ні компетенції, ні можливостей протидіяти масованому пропагандистському удару. Без незалежних медіа, таких як наше, обійтися буде дуже складно. А раз так, то не треба жорстко псувати з нами стосунки. Та й нема чого це робити. Раптом ми ще знадобимося на інформаційній війні.

Авторка: Тетяна Гордієнко.