Розбираємо що таке художній репортаж, як він виник і які його перспективи в Україні. Своїм баченням та прогнозами для The Lede діляться Світлана Ославська, Олеся Яремчук та Павел Пєньонжек.
Коли я питаю знайомих не з моєї «бульбашки», що таке художній репортаж, їм на думку спадає переважно телевізійний. Опитування в Instagram принесло сумні результати: люди мало знають про репортаж (ствердно відповіли здебільшого студентки журналістики та знайомі, які живуть у Польщі). Звісно, методологія примітивна, проте транспарентна.
В загальному репортаж ─ це оповідь про актуальну та важливу для суспільства подію, свідком якої був сам репортер. Народження репортажу сягає майже початку самої людини. Як сказав видатний польський репортер Мельхіор Ванькович: «репортаж старий, як людська мова. Він почався, коли перший троглодит приніс звістку про мамонтів, що випасалися на галявині». Вже перші люди завдяки примітивному спілкуванню ставали репортерами, які інформували один одного про новини, які могли вплинути на їхнє життя.
Життя таке цікаве, що вигадувати нічого не потрібно
Розмістившись на пограниччі літератури та журналістики, цей жанр дозволяє репортеру реєструвати факти, використовуючи усі художні засоби, крім вигадки, адже факти в репортажі понад усе. Найпростіше ー це літературна трансформація фактів, їхнє художнє оброблення/оздоблення. Такий гібридний характер літературного репортажу подекуди заважає у визначенні жанру.
Коріння сучасного художнього репортажу
1960-ті роки. США. В американській журналістиці, виснаженій висвітленням «сухих фактів» та сенсаційних подій, з’являється своєрідний голос незгоди ー «Нова журналістика», яку започаткували Том Вулф, Гей Талез, Гантер Томпсон на сторінках «Esquire», «Rolling Stone» та інших журналах. Згодом до них долучились однодумці Норман Мейлер, Трумен Капоте, Джоан Дідіон.
Авторів нового напряму обурювала залежність журналістики від ринкових механізмів та нормативний характер управління медіакорпораціями. Створенню нових форм журналістики сприяли й хіпстерські та контркультурні рухи.
Поява Нової журналістики в Америці була невипадкова: коли на рубежі шістдесятих і сімдесятих років війна у В’єтнамі викликала недовіру до фактів презентованих у ЗМІ, дотихчасова журналістська мова (конвенціональна лексика, стиль) не надавалась до того, щоб описати всі нюанси реальності. Натомість Нова журналістика, звітуючи про реальні події та людей, дозволяє на використання технік опрацьованих на ґрунті літератури, тобто це така собі літературна журналістика.
В Україні?
Жанр літературного репортажу почав шукати своє місце на українському книжковому ринку років з десять тому, коли Лесь Белей заснував репортажну лінії видавництва «Темпора». Згодом автор ініціював в 2012 році конкурс художнього репортажу «Самовидець», першим переможцем якого став Олег Криштопа з роботою «Україна. Масштаб 1:1». Українська журналістка та письменниця, авторка репортажної книжки «Наші Інші» Олеся Яремчук пригадує історію, як автор ходив по видавцях, пропонуючи свої тексти та ідеї матеріалів. А видавці його не розуміли, що це: тревелог? мандрівні нотатки? нарис?
«Зараз цей жанр можуть називати наративною журналістикою, літературним репортажем, літературою факту, художнім репортажем, паражурналістикою, і навіть нарисом чи есеєм», ー пояснила Олеся Яремчук для The Lede. Вона пов’язує це з відсутністю чіткого окреслення жанру художнього репортажу в теорії української журналістики.
Подібно, як в Америці, літературний репортаж став тією формою, яка здатна була описати динаміку змін, з якими зіштовхнулася Україна. «Якщо йдеться про літературний репортаж в Україні, мені здається, він з’явився в часи Майдану. Потужні події вимусили змінити форму. Це збіглося з випуском книжок, наприклад, “Майдан Тахрір…” Гуменюк, який вийшов вже після Євромайдану»,ーділиться польський репортер, автор книг репортажів з України «Привітання з Новоросії» та «Війна, яка нас змінила» Павел Пєньонжек.
Коли мова йде про український репортаж взагалі, Пєньонжек називає імена Наталки Гуменюк, Катерини Сергацкової, Артема Чапая (з часів Майдану), Ігоря Бурдиги. В контексті літературного репортажу вирізняє Олесю Яремчук та великий вклад «людей навколо УКУ, Школи журналістики Києво-могилянської академії».
Про значну роль Українського Католицького Університету та його Школи репортажу (присвячені політичному, соціальному репортажу та ін.) розповідає українська репортажистка, авторка книжки репортажів про Туреччину «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» Світлана Ославська: «Школа складалася з того, що були лекції якихось запрошених лекторів і потім був тревел ґрант на поїздку в якийсь віддалений куточок України для того, щоб зробити репортаж».
Розвиток українського сучасного репортажу завдячує теж перекладам кращих польських зразків жанру. «Видавництво “Темпора” видавало доволі багато польських репортажів у 2011-2012 році», ー згадує Світлана Ославська, яку захопило читання польських репортажів настільки, що вона вивчила польську і думала їх перекладати. «З перекладом не склалося, зате я почала його писати», ー додає репортерка. Книжки Ришарда Капусцінського, Вітольда Шабловського, Яцека Гуґо-Бадера, Кшиштофа Варґи, Маріуша Щиґела надихали також Олесю Яремчук, яка згодом сама допомагала репортажу робити перші кроки.
«Я вела конкурс “Самовидець”, пробувала розвивати репортажну лінію (видання Карла-Маркуса Ґауса, Ганни Кралль), на Форумі видавців зробила першу спеціалізовану репортажну програму “Долаючи кордони”. Те саме з видавництвом “Човен”. Я мушу сказати, що зараз бачу позитивну тенденцію у розвитку жанру і це мене неймовірно тішить. Це означає, що вкладений ресурс не пішов намарно. Є медіа, які публікують літературні репортажі: це передовсім “Reporters.”, але також і “Український тиждень”, “День”, “Texty.org.ua”, “Радіо Свобода”,» – додає Олеся.
«Хочемо читати якісні історії — маємо також підтримувати журналістів»
Репортаж є затратним жанром, з чим і була пов’язана його відсутність в українських медіа довший час. Здебільшого українські редакції не могли дозволити собі фінансування репортерів під час їхніх поїздок.
«Я б не говорила про це в минулому часі, тобто що колись там не було фінансування, не було репортажів. Репортаж існував в українських медіа ще навіть тоді, коли це були газети… Зараз гроші не з’явилися, ー розповідає Світлана Ославська, пояснюючи,ーРепортаж балансує і залежить значною мірою від волі редактора і від волі авторів. Є окремі нішеві медіа, які мають на це кошти, є великі медіа, які популярніші, в них більша аудиторія й вони або не мають коштів на це, або не зацікавлені в тому, щоб такі формати просувати. Якщо хочеться робити репортажі, то можливості знаходяться. Але звісно хочеться щоб це було краще і можливостей було більше».
«Однак те, що видання “Reporters.” зараз може оплатити журналістові і дорогу, і більш-менш нормальний гонорар за репортаж, є для мене дуже добрим показником», ーпідсумовує Олеся Яремчук. «Інша справа, що ця можливість є завдяки грантовій підтримці. Бажано, аби видання були самоокупними і не трималися лише на грантах. В “Reporters.” є опція пожертви, тому я закликаю читачів робити внески. Якщо хочемо читати якісні історії, маємо також підтримувати журналістів», ーзаохочує авторка.
Які переваги отримують редакції, які роблять репортажі, порівнюючи з іншими виданнями-конкурентами?
За словами Світлани Ославської, плюсом для редакції є те, що до таких якісних текстів, які не є одноденками, читачі можуть повертатись впродовж не одного року. Робота з великими серйозними темами свідчить теж про певний статус редакції, яка «не відмахується якимись короткими простими форматами».
Як зауважує Олеся Яремчук, «зараз у журналістиці багато спрощення – ми звикаємо до дуже коротких поверхневих повідомлень, не заглиблюємося у тему. Читач просто захлинається від хвилі інформації, яку не засвоює, яка не має особливої цінності. Тому, як на мене, є попит на пояснювальну журналістику. А довгі лонгріди, літературні репортажі, пояснюють трансформації у суспільстві».
На які теми є попит?
За словами Світлани Ославської людей цікавить те, що відбувається на території так званих ЛНР і ДНР, Криму. «Попит є на тексти, які б осмислювали війну і тексти, які б загалом осмислювали конфлікт… Але крім того є і втома від цієї теми… Ми з коліжанкою почали працювати над темою села і української сільської традиційної архітектури (проєкт old_khata_project ー ред.). Людям виявляться страшенно цікаво дивитись на якісь сільські хати і читати історії людей, які в цих хатах живуть, що вони про своє життя розповідають. Я бачу в цьому інтересі з одного боку такий більш традиційний інтерес до української культури, а з іншого боку це інший інтерес, який мені імпонує. Інтерес людей, які живуть у містах, які не є з села навіть, але для яких ця культура виявляється чимось цікава і цінна. Вони вже не те покоління, для якого бути з села означало ганьбу, як для покоління моїх батьків. Тема традиційної української культури цікава тільки тоді, коли вона переосмислена вже з погляду присутності цієї культри в європейському контексті, а не такої дуже обмеженої і самої в собі», ー ділиться спостереженнями Світлана Ославська.
Про культурні тренди розповідає теж Олеся Яремчук: «Я можу потішитися, кажучи про те, що зараз популярні теми нацменшин, тому що коли я починала проект “Наші інші” матеріалів на цю тему було досить мало. Зараз, скажімо, “Ukraїner” почали проект про національні спільноти. У Школі журналістики та комунікацій УКУ, де я зараз маю навчальний курс, ми зі студентами також працюємо над темою національних спільнот. Також є багато репортажів на соціальну тематику: про рідкісні захворювання, скажімо. Марічка Паплаускайте досить ґрунтовно займалася цією темою. Окрім того, є окремі спецпроекти (також на “Reporters.”), у яких висвітлюються проблеми традиційного суспільства: про примусове заміжжя, упереджене ставлення до вразливих груп населення. Є також спроби репортажів з інших країн. Наприклад, Світлана Ославська багато працює в цьому напрямку – вона написала книжку репортажів про Туреччину. Колись міжнародні репортажі писала Наталя Гуменюк. Як на мене, це є надважливо для українського медіапростору. Мені здається, що ми надто довго і надто часто дивилися на події світу крізь окуляри інших держав. Через російські медіа. Мені подобається, що наші автори хочуть самі більше відкривати світ, більше пояснювати українцям що відбувається в інших країнах. Для мене це показником того, що ми стаємо більш зрілими і самостійними».
Незважаючи на те, що більшість українських художніх репортажів порушують теми всередині країни (хоч і їх не так багато), в Україні з’являються історії з-за кордону. «Рибка дядечка Завена» Ольги Карі, «Лабораторія Ісландія» Ярослави Куцай, видавництво «Човен» готує книгу репортажів Остапа Яриша «АМЕРИКА. Історії не з Голлівуду», ділиться Ославська.
Перспектива
Світлана Ославська підкреслює бажання авторів та редакцій розвивати репортаж. Важливою є роль видавництв, які видаватимуть книжки в цьому жанрі, значним є згаданий конкурс «Самовидець», який проводить видавництво «Темпора». Поява видавництв, які спеціалізуються на документальній літературі та репортажі, наприклад, «Човен» теж сприяє розширенню кола шанувальників жанру. «Але цей процес рухається поволі, поки такого вибуху не стається», ー підсумовує авторка.
До перелічених вище платформ, які знайомлять українців із широким жанром художнього репортажу, можна віднести Telegram-канал Світлани «Репортерське пальто», де авторка ділиться своїми міркуваннями про репортаж, роботу репортера, рекомендаціями про вартісні новинки нон-фікшн.
Майбутнє українського літературного репортажу Павел Пєньонжек бачить так:
«В Україні дві проблеми: це преса, в якій не має місця на репортаж і яка не готова платити за нього. Друга – видавничий ринок, що змінюється та швидко розвивається. Питання чи він буде в стані впоратись з цим і теж те, чи люди купуватимуть більше книг, щоб продовжувався розвиток. Думаю, велика кількість перекладів не є випадкова. Дешевше купити права на книжку і видати, ніж замовити свою книжку у автора та заплатити за це. Я боюся, що видавництва захочуть шукати легші шляхи: візьмімо до прикладу Польщу, де цих репортажів видається справді маса. І замість заплатити авторові, робитимуть переклади за малі гроші і їм це якось звернеться. Отже, це питання про те, як підходитиме до того преса, видавництва. Що стосується книг, я досить оптимістичний, бо як говорив, ситуація на видавничому ринку покращились. Все ще не є чудово, але останні кілька років, власне тих помайданівських, багато змінили. Можливо, щось із цього вийде».
Зображення на головній: Pexels
Авторка: Христя Гарбіч
Цей матеріал підготовлено в межах Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
