Проєкт #ШоТам? існує з 2017 року й від невеликого стартапу, який існує виключно в соцмережах, він виріс до ресурсу, який збирає близько 80 мільйонів переглядів своїми відео за рік. Втім, #ШоТам? — не лише історія про «успєшний успєх».

Співзасновник ресурсу Сергій Колесников розповідає про те, як це бути журналістом в Луганську, особливості автостопу на Донбасі, переїзд в Київ та перший офіс #ШоТам? — із постійним запахом пива, без вікон та без опалення.

#ШоТам? називає себе прикладом конструктивної журналістики в Україні. Це медіа шукає  історії успіху, приклади креативних рішень та позитивних зрушень в суспільстві та державі. Проєкт заснували Сергій Колесников та Артем Іпатов в 2017 році. Від сторінки на Facebook він виріс до повноцінного сайту зі спільнотами в Instagram, Telegram, Twitter та YouTube.

Ми поговорили із співзасновником видання Сергієм Колесниковим та попросили його розповісти кілька «зашкварних» історій зі свого журналістського життя та про те, як з’явився проєкт (далі пряма мова героя – ред).

Про журналістику в Луганську

Я потрапив у медіа випадково. Багато чого в моєму житті вирішував випадок. Влітку між четвертим та п’ятим курсом університету проходив конкурс від місцевого телеканалу «Ірта». В Луганську того часу він був найкреативнішим. На ньому давали працювати молоді й якщо виходив цікавий контент, його пускали в ефір. 

Ми з моїм другом з університету взяли участь в конкурсі від каналу й нас запросили співпрацювати далі. Ми створювали молодіжні проекти, робили пранки та розіграші. Наприклад, я прикидався перевіряючим у трамваї й казав людям, що скасували постановою Кабміну пільги і тепер пенсіонери мають платити. А хто не буде платити — ось оператор, він усе зніматиме. Льоша, оператор, вмикав «режим допиту», тобто накамерний ліхтар, й питав: «Чому ви не заплатили?» Ось такі були пранки, нас за них мало не били. Здебільшого таким ми займалися до 2014 року. 

В 2013 році я та ще двоє партнерів започаткували видання «Луганський радар». Воно досі існує, але я вже не маю до нього стосунку з 2014 року. Там ми почали працювати ближче до класичної журналістики й це був новинний портал. В 2014 році ми вийшли в нуль, з двома журналістами в штаті. Далі почалися військові дії й довелося все це закинути.

Перша «стрьомна» історія трапилася в квітні. Ми знімали документальний фільм  «Свої і наші» — знайшли хлопця, який був «тітушкою» на Майдані, з повним набором стереотипів, й повезли його в Карпати. А в Луганську якраз захопили будівлю СБУ.

Коли ми повернулося, мені стало цікаво й я вирішив піти подивитися, що там відбувається. Там були якісь блокпости, але мене пропустили. Я бачу, що на мене дивиться якийсь чоловік в масці й щось каже в рацію. Я подумав, що це якось бентежно й перейду на інший бік цього «антимайдану».

Тут на мене — я не знаю, звідки вони взялися — виходить група людей, якихось шалених жінок, які поводять себе досить божевільно. Всі досить маргінального вигляду. Вони кричать, кидають в мене чимось, хапають за обличчя. Це все тому що я з проукраїнського телеканалу. Мене впізнали, оточили й невідомо звідки взявся чоловік, теж в масці, схожий на байкера, який каже «Сєрьога, що ти тут робиш? Виходь». Хто це був? Я досі не знаю. Він мене просто вивів. На виході треба було витерти ноги об американський прапор. Мені довелося це зробити — сподіваюся, американці на мене за це не образяться. Я вийшов і більше там не з’являвся. 

Про автостоп та артхаусні монологи

Друга «стрьомна» історія трапилася в травні, коли мене «катали» на машині. Це було теж випадково. Ми поїхали на Великдень з моєю дівчиною в область, відпочити на природі. Тоді ніхто не розумів усієї серйозності того, що відбувається. Ніхто не сприймав це серйозно. Але автобусний рейс, яким ми хотіли повертатися, скасували. До міста — близько 40 км. Вже сутеніє. І ми стоїмо посеред поля. Й тут ми починаємо автостопити — на Донбасі, ще в ті часи. 

От що я можу сказати про автостоп на Донбасі. Зупинилися дві людини. П’яний поліцейський, який сказав «Мені пофіг, я поліцейський». І від нього стояв неймовірний запах. І чоловіки, які були дуже схожі на рибалок. 

Ми сіли до п’яного поліцейського, який довіз нас до розв’язки біля Лутугіна, і далі ми впіймали оцих двох рибалок. Ми сідаємо на заднє сидіння й тут один з них дивиться в дзеркало заднього виду й каже з таким характерним акцентом: а не підкажете як до СБУ проїхати? 

Я помічаю в них такий брезентовий мішок, як у рибалок, а звідти стирчить щось схоже на дуло. І тут повертається інший чоловік, який сидів попереду на пасажирському місці й каже: «А я тебе впізнаю. Ти на каналі працюєш». І я зрозумів, що в цих людей в головах. 

Ми їдемо, а навколо поля, ліси. Один з чоловіків мені всю дорогу розповідав, що ми, росіяни, маємо триматися усі разом: «Навіть якщо ти не росіянин, але в тебе є російський дух, то ти теж росіянин. І як казав Ісус, коли він виганяв бісів із навіженого: “Назви ім’я своє?” — “Ім’я моє легіон”. Тобто, це легіон бісів було в цьому навіженому. Й він сказав — вийдіть з цього чоловіка й викиньтеся у прірву. І так викинеться весь західний світ. І ми його підштовхнемо, росіяни!» 

Я запам’ятав цей монолог. Це був артхаус якийсь. Ми зійшлися на тому, що він мене “переконав”. Вони нас висадили перед будівлею луганського СБУ. Ще півгодини у нас із дівчиною трусилися коліна.

Про переїзд в Київ

В Луганську я залишався, скажімо, не так, щоб до останнього. Виїхав я 11 червня 2014 року. Сподівався, що це не надовго.

Я знову ж таки випадково дізнався про те, що є програма для журналістів із Луганська. Тоді вже були бомбардування, йшли бойові дії під Щастям, працювали міномети, артилерія. На колишню обладміністрацію Луганської області скидали авіабомби. 

Це як ОБЖД в школі, але ти ніколи не вірив, коли сидів на уроках, що в тебе таке станеться. І коли починає лунати повітряна тривога — ти розумієш, що вона не навчальна. І ти чуєш, як «баражирують» літаки в небі — це дуже стрьомно. 

Канал тоді розпустили — приїхала машина з зенітним кулеметом, який навели на вікна каналу і сказали: «Все, ви виходите в blackout, друзі». Ми вимкнули мовлення й на тому все.  Я став безробітним. 

Тоді всі слухали радіо «Зелло» — ракетний удар по центру міста. А там страшне, рештки тіл. При чому — рештки тіл лежать, а поряд ходять люди з колясками дитячими. Ніхто одразу не зрозумів, що відбувається. Люди були не готові до цього. 

Я поїхав до Києва за програмою евакуації журналістів одним із останніх потягів. 

Вже зараз я розумію, що близько року знаходився в стані шоку. Я не знав, що робити. В мене було перспективне видання, яке вийшло в нуль й було на п’ятому місці за пошуковим запитом «Луганські новини». Мене всі знали через роботу на ТБ, брали автографи. Все це в один момент зламалося. 

Я думав, що я виїжджаю на два тижні. Тоді всі так думали. В мене навіть не було з собою штанів — було літо і я приїхав до Києва в шортах. Найтепліший одяг, який я взяв про всяк випадок — це тоненький кардиганчик. І ось настав вересень, стало холодно й люди навколо почали ходили в куртках. А я позичив у чоловіка своєї подруги джинси, які були на мене маленькі. 

Я був настільки дезорієнтований, що навіть не знав про існування таких сервісів як Work.ua. До цього в мене не було потреби шукати роботу. Тож я просто ходив на прохідні телекомпаній. Але нормальні люди на прохідну не приходять шукати роботу. Я б теж себе не взяв, якщо чесно. Потім я ходив ще по інформагенціям. Й мене таким чином взяли в УНН. Але умови зарплатня/навантаження мені не дуже підійшли. 

Раптом мені подзвонили: «Є прикольний проект, ток-шоу, теж купа журналістів з Луганська. Якраз йде набір в креативну групу, приходь». Я прийшов і мені запропонували вдвічі більшу зарплату. Це була робота на телебаченні — сидіти за клавіатурою й писати новини все ж не моя чашка чаю. Так я залишився на ток-шоу на майже два роки.

Приклад відеороликів, які робить #ШоТам?

Про дивну ГО-шку та силу caption video

Після того, як я пішов з ток-шоу — на той момент я був вже старшим редактором — я потрапив в прес-службу громадської організації. Потім ця ГО виявилася не дуже й ГО, а юридичною формою існування чогось не дуже зрозумілого для мене. Чогось дуже наближеного до великої політики. Як мені здавалося, не дуже прозорої великої політики.

Я там працював у прес-службі. Я не знав навіщо туди набрали такий великий штат людей, тому що робити було нічого. ГО-шка фактично нічого не робила, про що можна було б розповідати громадськості. Й від нічого робити я почав вивчати SMM, як працює Facebook, Instagram, Twitter, які в них алгоритми, як відрізняється аудиторія. Потім перед прес-службою почали ставити завдання робити анімовані ролики і я робив до них сценарії. 

Я побачив формат, який використовували на World Economic Forum. Вони робили Caption video. Це такий формат, в якому звук не є змістовою частиною й вони націлені в першу чергу на поширення в соцмережах. 

darkbean GIF - Find & Share on GIPHY

Ми почали робити такі відео й викладати на Facebook сторінці цієї ГО. Ці ролики почали «вірсуитися», а ми вираховували певні закономірності, як це відбувається. Керівництву організації це сподобалося й вони дали ресурсів для найму 8 додаткових людей. 

Ми розробили схему, за якою з людини, яка не мала жодного стосунку до журналістики, зробити людину, яка може робити caption video. Шукати тему, писати текст, монтувати. Все це робилося за шаблоном. 

Модель почала працювати. Й тут почалися дивні речі: в офісі почали з’являтися відомі політичні обличчя, декотрі, яких я бачив, були причетні до диктаторських законів 16 січня. Нам почали казати, мовляв, давайте зробимо відео про цього губернатора, який він класний. А про цього — що він поганий.

Головною нашою «фішкою» було те, що ми робили дуже позитивний контент. Всім дуже хотілося змін. Мені теж — мені хотілося вірити, що я зробив правильний вибір, коли в 2014 році залишився буквально без домівки. 

Про заснування  #ШоТам?

І тут знову випадок! Нам написали на цю сторінку в Facebook про програму в USAID й запропонували нашому керівництву зустрітися й поговорити про проєкт. Але зустріч все відкладалася і я подумав: а що, якщо це шанс? 

#ШоТам?
Команда #ШоТам?

Ми вже тоді з друзями створили ГО. Тож ми самі прийшли до ініціативи UCBI ІІ і запропонували: ми зробимо таке ж, але ви точно будете впевнені, що ми не будемо робити політично заангажований контент. Як не дивно, хоча наша організація була створена всього лише кілька місяців тому, ми примудрилися взяти один малесенький проєкт, й виконати його до того часу. Тож нам довірилися. 

Ми почали працювати й перше ж відео, яке ми виклали, зібрало 400 тисяч переглядів за кілька днів. Здається, зараз на ньому більше 3 мільйонів переглядів. Я зрозумів, що донори видихнули — вони переживали, що це не класичне медіа, яке існує тільки в соцмережах. Тоді ми ще не планували робити сайт. 

Перший наш офіс був на Солом’янській площі. Ми субарендували приміщення в пекарні, яка виготовляла солодощі. Там не було вікон. Аби потрапити в це приміщення потрібно було пройти через пивний магазин. До нас в стіну впиралися баклаги з пивом. Весь час стояв запах пивного кисляку. І це було неопалюване приміщення. В нас був калорифер, який ми вмикали для обігріву. Всю зиму ми просиділи в цьому приміщенні: холодному, без вікон, з пивним запахом. І тільки весною ми дозволили собі зняти нормальний офіс, в якому не було холодно, були вікна і нормально пахло. Так почав розвиватися проект #ШоТам?

Фото: з архіву Сергія Колесникова

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я