Екоекспертам доводиться вислуховувати від журналістів запитання про білі каштани на Хрещатику, саджанці червоних троянд та рейтинги найбрудніших міст. Що не так із цими запитаннями? Пояснить герой цього тексту.

За освітою Олексій Василюк — біолог. Він працює в Інституті зоології ім. Шмальгаузена НАНУ та є співзасновником і головою правління ГО «Українська природоохоронна група». До Олексія часто звертаються за коментарем журналісти, але часом їхні запитання зовсім не відповідають компетенціям науковця. Про те, як експертам природничих галузей комунікувати з медіа, які проблеми існують в українській екологічній журналістиці загалом та якими можуть бути їхні рішення, поговорили з Олексієм для The Lede. Далі — пряма мова.

Олексій Василюк (Фото надане Олексієм. Джерело: Українська правда)
Олексій Василюк (Фото надане Олексієм. Джерело: Українська правда)

Про знайомство з медіа

У листопаді 2003 ми з одногрупниками вперше пікетували: не хотіли, щоб на території музею «Київська фортеця» вирубали дерева. На акції зібрались історики, краєзнавці і просто зацікавлені. Приходили в лицарських обладунках, костюмах дерев, із розмальованими обличчями — за видовищністю це була найцікавіша акція. Напередодні хтось зі старших колег подарував нам посібник «Як співпрацювати з ЗМІ», тож ми накупували газет і розіслали запрошення знайденим редакціям.

На запит відгукнулась єдина журналістка. Вона вела рубрику про громадську активність у Києві в газеті «Сегодня». Після першої статті ми почали часто контактувати, тож раз на кілька тижнів наші заходи висвітлювалися. Ми зберегли тактику: надсилали анонси й прес-релізи до газет, а згодом знайомилися на акціях з журналістами особисто, пропонували про нас написати і прийти на наступну подію.

Київська фортеця (джерело Ukraїner)
Київська фортеця (джерело Ukraїner)

Свою базу контактів із медіа я веду з того самого 2003 року. Досі зберігаю список на флешці: видаляю неактуальні адреси й телефони та додаю нові. Зараз там близько 1400 імен. До 2017-го я розсилав журналістам інформацію від різних організацій, з якими працював. Оскільки ніхто цього більше не практикував, журналісти звикли бачити мене джерелом екологічних новин.

Певний час я сам практикував писати в медіа. Зараз присвячую час історичним дослідженням у природоохоронній діяльності. Тим не менш до мене досі звертаються журналісти по кілька разів за день, мінімум один з них — телебачення. Якби в університеті сказали, що так буде, я б зрадів: скільки правильних речей зможу сказати і скільки людей їх почують! Натомість швидко зрозумів, що люди сприймають інформацію так, як її формулюють журналісти. І висновок тільки один — правильно говорити і сподіватися, що воно спрацює.

Ключові проблеми журналістів з екотематикою

Робота за власним порядком денним. Більше 90% звернень журналістів стосуються тем, на які ми не розсилали новини. Наприклад, коли повідомляли, що на острові Джарилгач на супутникових знімках у зоопарку знайшли біля 200 браконьєрських сіток, того ж дня до нас звернулися журналісти. Але — з тем, які вони самі собі запланували. Виходить, чим активніше ведеш діяльність, тим частіше звертаються; але запитують геть не те, що хочеш розповісти. Коли ж замість матеріалів про, наприклад, актуальне навесні горіння торфовища цікавляться думкою про рейтинг найбрудніших міст — це свідчить тільки про нерозуміння актуальних тем.

Псевдобаланс думок. Якби не стався карантин, досі поширеною була б така проблема: потреба тележурналістів приїхати для запису коментаря. Якщо ти живеш у Кропивницькому, Ужгороді чи Франківську і спеціалізуєшся у конкретному питанні, до тебе не приїдуть київські журналісти. Натомість вони звернуться до київських експертів — адже через дві години ефір і для дотримання стандарту балансу думок тут має бути коментар ГО, а не тільки чиновника. Тому ми просто потрапляємо в пастку.

Читайте також: Як писати про екотеми: поради від трьох редакторів

Відсутність бази потрібних експертів. Часті звернення журналістів стаються не тільки тому, що я привернув їхню увагу. Професійних організацій стало дуже мало. У 2000-2005 в Україні проводили форуми екологічної громадськості, до яких долучалися по 400 ініціатив. Зараз же є десятки організацій, які займаються переважно правами тварин або проблемою роздільного збору сміття. Водночас ці проблеми радше межують із соціальними питаннями. Захист тварин від жорстокого поводження — таке ж етичне питання, що й захист прав жінок. Тому журналісти просто обирають з того, що залишається. Так, ми можемо пояснити, чому щось відбувається так чи інакше, але це звичайна ерудиція людей із вищою освітою в біології.

Низька обізнаність з екологічними питаннями. У 2004 році в газеті «Вечірні вісті» вийшов цикл статей про те, що Ющенко хоче забрати землю, де ми пропонували створити нацпарк, і віддати нам же для продажу. І це абсурд. Як людина, що тільки-но стала президентом, може віддати студентам 200 тис. гектарів для продажу в їхніх інтересах? Майбутніх журналістів у сфері екології ніде не навчають. Але тут є ще інший бік…

У медіа немає спеціалізованих рубрик. Якщо ситуація з підготовкою спеціалізованих у темі медійників і виправиться, то самі видання наразі не пропонують окремого майданчику для публікації за екологічною тематикою. Навіть великі видання, які з ентузіазмом приймають наші статті, про це не дбають. Паралельно з тим тексти, які ми публікуємо на сайтах наших організацій, набирають не такого розголосу й уваги. 

Надання переваги рейтинговим темам. Дуже сміємося з «1+1»: їхні сюжети про згвалтування, пожежі та вибухи часто закінчуються народженням білого тигреня в зоопарку. Тим не менш такі сюжети глядачі не перемикають, а сюжети про вирубки аудиторія ігнорує. Водночас усі пишуть про пожежі, але ніхто не розповідає, як їх уникати. Усе виходить непрофесійно, поверхово. Як це змінити — поки що не знаємо.

Із сюжету про панд на каналі «1+1».
Із сюжету про панд на каналі «1+1».

Пошук рішень: що робити науковцям

Заводити людей для комунікацій — якщо йдеться про організації. Протягом року в нашій ГО є комунікаційниця. Вона не є фахівчинею з екології, а працює саме зі зв’язками з медіа. Відтепер перші контакти відбуваються часто не зі мною (якщо ми не так давно знайомі з журналістом), а саме з нею. Уже далі комунікаторка переадресовує медійників до потрібних експертів.

Дбати, щоб знання поширювалися. Мені здається, що місія науковця — створити знання, поширити і зробити все для його збереження. Тому мені часом вигідніше писати на наш сайт. Якщо матеріал з’явиться на новинному порталі або з телеканалу перейде в YouTube — добре. В іншому випадку цінний матеріал просто зникне. 

Пошук рішень: що робити медіа

Віддати екотеми окремому журналісту. 2020 став роком із найбільшою кількістю природних катастроф. Навіть якщо відштовхуватися від цього, медіа можуть заводити окремого журналіста, який би занурювався і розбирався у темі. Від обізнаності в цих питаннях залежить безпека кожного, тож писати неграмотно — гірше, ніж замовчувати. Але останнє — точно не вихід.

Не замінювати експертів активістами. Так, в окремих містах є потужні групи активістів, що відчайдушно й успішно борються із забрудненнями чи іншими проблемами. Але це місцеві, які постали за захист прав та дбають про власне здоров’я і здоров’я своїх дітей. Залишіть їм образ героїв, але шукайте і тих, хто глибоко вивчає питання.

Збільшувати базу експертів. Я розумію, наскільки глибоко розбираюся у своїй темі, але мало знаю про якість повітря чи сортування сміття. Чому б тоді не пошукати експерта, який реально займається цим? Може проаналізувати погіршення проблеми за певний період чи простежити ріст захворюваностей як її наслідок — і це вже стане унікальним матеріалом.

Говорити не лише про проблеми, а й про рішення. Колись я писав текст на «MediaSapiens» і тоді стаття справді призвела до результату: Наталя Горбань зі Львова відкрила у місті пункт для прийому ртуті. Так, це дрібничка, але реальний приклад, як стаття допомогла. 

Публікація Олексія на MediaSapiens
Публікація Олексія на MediaSapiens

Зрештою, читачі залишаються екологічно неграмотними, бо медіа недооцінюють вагу відповідного контенту. Виходить, що екотеми з’являються в новинах, але не в аналітиці. Тому зазвичай над ними працюють новинарі, а профільні журналісти взагалі відсутні. У той же час екологи й науковці читачам менш цікаві, тож хіба вкрай зацікавлена людина наткнеться на нас. Натомість журналістів прочитає більше. 

Кейс: червоні київські каштани

Передісторія: зараз в Україні поширена каштанова міль, яка прийшла з Македонії. Цього шкідника неможливо знищити: ні за допомогою обприскування дерев, ні із залученням хижака. Боротися з міллю не вдається жодній країні в Європі, тож швидше за все від неї постраждають усі дерева виду.

Водночас Київ — місто каштанів. Щоб «врятувати місто», на боротьбу з лихом колишній мер виділив 5 млн гривень — вирішили закупити спеціальні італійські червоні каштани. Ніби особливий вид, якому шкідник не загрожує. Таке рішення виглядає доволі раціональним.

Якось навесні мені телефонує колега: «Я зараз на Хрещатику, а тут каштани білим розцвіли».

Я не розумію, про що йдеться.

Він: «Ну як?! Ти пам’ятаєш, які каштани мали бути? Червоні!»

Виявилось, що це звичайні каштани, закуплені в «Зеленбуді» за 400 гривень саджанець. У мерії думали, що з осені на весну всі забудуть про закупівлю, а каштани в перший же рік розцвіли. Того ж дня ми стояли на Хрещатику, а біля нас — черга з-десяток телеканалів, охочих створити унікальний сюжет. 

Читайте також: Медіа, що пишуть (і) про екотеми: чому це важливо

За коментарем до мене зверталися навіть восени. Тоді ж стався один із найганебніших моментів спілкування зі ЗМІ. До мене телефонують і питають: «А ви знаєте, що в Києві висадили 5000 червоних троянд? Як гадаєте, чи там були такі самі корупційні схеми?»

Усього ми витратили на цю тему близько 4 місяців постійного спілкування. Але що особливого ми розповімо? Каштани просто розцвіли білим.

Замість епілогу

За ці майже 20 років звернення не меншають — я все одно через день відповідаю на запитання журналістів. Але зараз існують справді «кращі умови», щоб тематика стала рейтинговою, а медіа якіснішими: клімат швидко змінюється, за кілька років він ставатиме тільки сухішим, будуть постійними карпатські повені, тож людям просто необхідно знати, як запобігти лихові чи адаптуватися до змін. Саме зараз час формувати екожурналістику — писати не про рейтинги, а про те, що дозволить кожному убезпечити своє життя. 

Текст: Антоніна Чундак

Зображення на головній: Pexels

Цей матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.