«EaP Talks» — це серія з 10 онлайн-івентів для медіа та громадянського суспільства. Ми підготували конспект із зустрічі «Медіа у зонах конфлікту».

Читайте більше текстів із цієї серії за тегом EaP Talks

Що ви дізнаєтеся з конспекту: 

  • що спонукало робити медіапроєкти в умовах конфліктів в українському, грузинському та вірменському інформаційних просторах;
  • як журналісти працюють зі своїми героями і з майбутньою аудиторією;
  • з якими викликами борються редакції, які висвітлюють події в гарячих точках.

Спікери:

— Марта Ардашелія, головна редакторка і засновниця грузинського видання Sova.News;

— Левко Стек, ведучий і журналіст українського проєкту «Донбас.Реалії» на Радіо Свобода;

— Катерина Малофєєва, журналістка, продюсерка, публікувалась у Vice, Associated Press і Reuters.

Модератор — Андрій Діхтяренко, головний редактор «Реальної газети».

Марта про Sova.News і грузинський контекст

Важливо розуміти, що в нас є два регіони: Абхазія і Південна Осетія. З початку 90-тих вони у складних стосунках з центральними областями і вважаються відколотими. Вперше Грузія повноцінно відчула російську пропаганду саме під час війни 2008 і тоді на рівні влади проводилась певна централізована інформполітика, створили телеканал «ПИК» (Первый Информационный Кавказский), який розповідав про події на Кавказі та ділився великою часткою новин про російську опозицію — свого роду місцевий «Дождь». Досі багато розмов і сумнівів про формат і цілі цього каналу, але після анексії Криму питань  та ілюзій більше ні в кого не залишилось. Усі розуміють: інформація — це зброя, і в першу чергу — у руках недобросовісних людей.

Видання Sova.News було створене в 2016. Ми стали своєрідним продовженням «ПИК», але — ми незалежні і дуже цінуємо це. Ми інформуємо аудиторію, в якої обмежений доступ до інформації, зокрема в згаданих регіонах, та не вважаємо ці території окупованими, чи відколотими, чи [такими, що перебувають – ред.] в небезпеці. Ось наша позиція: ми думаємо, що у вас є проблеми і хочемо розповісти, що відбувається з іншого боку.

Такий підхід приймають: бачимо інтерес зі сторони Абхазії, відстежуємо це по Google-аналітиці, чуємо цитування наших матеріалів у новинах. При цьому читачі розуміють, що це об’єктивна точка зору. Ми навіть вказуємо на процеси всередині Абхазії. Наприклад, саме від нас жителі регіону дізналися, що етнічні грузини зазнають утисків на їхній території і це спричинило великі дискусії в пабліках: невже ми так поводимося? Інший приклад — як Росія присвоїла невелике село на кордоні з Абхазією. Зараз починаємо задумуватись, чи треба нам пом’якшувати риторику? Досі не прийшли до спільної думки в редакції, бо це складний процес.

Левко про донбаські реалії та видозміну проєкту за роки війни

Проєкт Донбас.Реалії був створений з відео з непідконтрольних територій і став одним із найбільш популярних в українському ютубі. Мільйони переглядів для нього вже норма. Я особисто був серед числа українських журналістів, які у 2014 вперше поїхали працювати на схід; хоч до війни бував у Донецьку, але працювати там довелося у такий складний період. Спочатку це не було пов’язано з проєктом, тоді його ще не існувало. Але скоро стало зрозуміло і на Радіо Свобода, що вести тему доведеться ще довго і висвітлювати її доведеться більш структуровано.

Спочатку ми працювали як журналісти під час активних бойових дій, коли це було можливо на окупованих територіях, зокрема в Луганську і Донецьку. Коли лінія фронту стабілізувалась, українському журналісту отримувати об’єктивну інформацію більше було не можливо. Якийсь час ще в 2014 році та на початку 2015-го частина колег з українських редакцій намагались працювати на Сході, отримувати акредитації від представників угруповань, але мені здається, що Радіо Свобода вчинила правильно, коли відмовилась від такої роботи. Якщо вам навіть дозволять там працювати, матеріали будуть жорстко цензуруватись, а тоді виникає питання про їхню цінність.

Зараз я вважаю, що в проєкту «Донбас.Реалії» є величезна конкурентна перевага — можливість отримувати відеоконтент з окупованих територій. Не зможу розповісти деталі, бо перш за все, йдеться про безпеку людей, завдяки яким ми бачимо реальні кадри тут і які ризикують там. Звичайно, увага медіа до Донбасу та теми українсько-російської війни була величезна: це була не лише топ тема для України, а й світу, однак зі зниженням масштабу бойових дій увага теж знизилася. Утім, нам все одно хочеться продовжувати цей діалог.

Одне з наших рішень — давати у своїх матеріалах слово жителям окупованих територій. Так, багато відповідей неприємні для мешканців Києва чи Львова, але я думаю так: важливо розуміти, що нас чекає, коли ці території повернуться під контроль України, бо інтенсивність і розмах роботи Росії на них жахає. Що б не казали політики, дії східного сусіда дуже впливають на думку і ставлення місцевих до решти України. Велика перевага «Донбас.Реалії» в тому, що ми продовжуємо показувати життя в Донецьку, трохи менше в Луганській області та в інших містечках: як вони живуть, про що думають і чого чекають від майбутнього.

Треба розуміти, що медіапроєкт, як і конфлікт на Сході, дуже змінився: я приєднався до нього в 2017 році, а зараз надворі 2021. Пройшло багато часу і в тому числі — 7 років війни. На відміну від інших пострадянських країн, у нас війна триває в активній фазі, навіть цього місяця в нас є загиблі військові. Однак у міжнародній повістці цей конфлікт не на першому місці. Ми розуміли: аби підтримати увагу глядача, треба змінюватися. Тому зараз «Донбас.Реалії» — це скоріше про нацбезпеку. Торік, наприклад, багато матеріалів присвятили протестам у Білорусі. Ми розуміємо, що маємо з цією країною велику частину кордону, і що вона — воєнний союзник Росії. Зараз «Донбас.Реалії» — це про те, де і в яких умовах ми є під час російської агресії.

Катерина про події у Вірменії

Передусім я працювала в гарячі фази конфлікту в Донецьку в 2014-2016 роках. Працювала з двох боків і так аналізувала ситуацію. Я була продюсеркою в міжнародних ЗМІ і розумію: у будь-якій війні всього не побачиш; у Києві мене завжди питали, чи я бачила на Донбасі російських військових. Звичайно, зустрічала так званих «добровольців», чула російський акцент, і розумію, з якого регіону може бути людина.

Незважаючи на ризики, це великий привілей бути в таких гарячих точках. Є люди, які займаються політичними темами, а є ті, що висвітлюють болі людей. Розумію сама, бо знаходилась у Донецьку: люди із закритих спільнот (а ці регіони – одні з найбільш закритих суспільств) мають свої особливості. Якщо ми порівняємо Абхазію, звідки можна виїжджати, з Донецьком, де комендантська година 7 років, де контролюють життя молоді, а можливості комунікувати з родичами і поїхати кудись немає, — це велика різниця. Якщо в Станиці Луганській ситуація трохи краща, можна потрапити за годину на неокуповану територію Україні, то з Донецьком геть інакше: людям доводиться їхати 24, а то й 36 годин. Треба розуміти: коли ти в закритій спільноті, твоя картинка трансформується. Це травми, озлобленість, бажання знайти винного.

Ситуація сьогодні у Вірменії дуже нагадує Донбас на початку війни: люди пишуть, як залишили свої домівки. Тепер такі дописи заполонили мою стрічку. Це той же біль, за яким приходить усвідомлення. Якщо суспільство впорається, то буде рухатись далі. Коли зараз я слухаю деяких знайомих з Донецька, раніше проукраїнських, то дивуюсь: невже так за роки змінилась твоя риторика? І так, вона змінюється. Люди мого віку адаптуються під довколишню реальність: терміни, якими оперують в Україні, вони не використовують. Ти бачиш, що люди бояться говорити, особливо на камеру, бо не знають, чим це обернеться. Так працює захисний механізм.

Щодо ситуації з Нагірним Карабахом. Я відстежувала новини російською мовою у телеграм-каналах, бо вірменської не розумію; під час останньої поїздки до Вірменії вже бачила людей, що ведуть ці канали. Можу сказати, що гарячий період конфлікту був вдалим для роботи: було легко працювати в Карабасі зі сторони Вірменії, порівняно з останніми подіями. Я отримала грант на документальний фільм, а з 1 лютого територія повністю контролюється російськими миротворцями і в’їхати можуть тільки країни-підписанти. Звичайно, мені відмовили — не в акредитації, а у візі в так звану Республіку Арцах. Уся ця історія тривала близько 2-3 тижнів. Я мовчу про п’ятірку медіа, яким відмовили: наприклад, один французький журналіст знаходився у цей час у Горісі, на кордоні зі Степанакертом, і президент невизнаної республіки приїхав на своєму авто, щоб його забрати. Уже на кордоні російські миротворці не пустили журналіста. Доходило до того, що навіть у російських медіа запитували документи від Міноборони РФ, тож журналісти в’їхали під шумок у лютому. 

Коли я їхала геть з Нагірного Карабаху, чула думки, що більшість все-таки незадоволена присутністю Росії, але в них немає вибору. Між азербайджанцями за останні десятиліття було стільки інцидентів і різні́, що в уявленні місцевих азербайджанці просто головорізи. Ось чому вони кажуть, що їм Росія не подобається, але вибору в них нібито немає.

Марта про життєздатність свого медіа

Проблема грузинських медіа в тому, що якщо до війни 2008 була хоч якась можливість потрапити в ті два регіони і працювати з місцевими, то зараз, коли Росія побудувала захисні споруди вздовж адмінкордону, це просто нереально. Грузинський журналіст хіба мріє потрапити в Сухумі й показати іншу сторону. Саме тому ми вибрали свій шлях — розповідаємо жителям цих регіонів, що відбувається за їхньою пропагандою. Звичайно, це складно, у нас є історична пам’ять, різні болісні спогади, і складно зберігати об’єктивність, неупередженість і враховувати думку іншої сторони.

Що нам допомагає? Якісь особисті відносини з людьми поза роботою, коли намагаємось обмінюватися думками не для друку, а щоб відчувати одне одного і робити свою роботу нешкідливою. Нам простіше: у нас маленьке нішеве агентство і ми ведемо власну політику. Національні канали цього не можуть: їм не вистачає своєї сміливості, а також зрілості й готовності від суспільства. Тому обидві сторони переходять на істеричний тон у розмові про одне одного. Хоч ідеалісти є, але не думаю, що буде якась трансформація.

Єдиний формат, який ми розділяємо, це журналістські матеріали авторів із Сухумі та Цхінвалі. Ось такий наш компроміс: даємо матеріали з усіма збереженими термінами. На жаль, такі публікації рідкість: готовність з того боку невелика. В Абхазії раніше була хороша ситуація з незалежними ЗМІ, але коли з’явився «Супутник», він буквально скупив більш-менш професійні мислячі голови в Сухумі й інших великих містах та об’єднав їх під собою. Тільки дуже принципові працюють далі в своїх маленьких медіа.

Левко про гострі теми та журналістський хайп

Питання загрози хайпу на темах, що розпалюють дискусії в мережі, непросте. Якщо ми й порівнюємо конфлікти різних країн, це дуже умовні порівняння: всюди свої умови й особливості. В Україні напевно немає дискусії, про котру розповіла Марта, бо участь і роль Росії у конфлікті навряд зараз кимось ставиться під сумнів. Зараз є певна частка проросійських політиків, які намагаються просувати свій наратив, але їх навряд можна сприймати як адекватних опонентів. Навіть соцопитування доводять, що роль Росії громадянам України зрозуміла.

Коли ми в Україні кажемо «окуповані території», це не викликає резонансу чи звинувачень від аудиторії. Звичайно, під час роботи у цих локаціях журналісти так не кажуть, але знову ж таки: часто в нашому ефірі можна почути думки місцевих, які не прихильні до української спільноти, медіа і політики. Тут виникає питання: якщо ми говоримо про відеоконтент, наскільки наявні відповіді є реальними і щирими думками? Якщо в Донецьку питаємо на камеру про роль Росії в конфлікті на Донбасі, чи зможуть нам сказати, кого насправді вважають винними? Сумніваюся. Я не знаю, як в інших конфліктах, але в Україні на Донбасі немає незалежних медіа.

Мені здається, коли ми чуємо якісь думки, подані як думки суспільства в окупації, до них треба дуже обережно ставитись, бо в умовах війни об’єктивної інформації бракує. Навіть коли даємо можливість висловити свою думку жителям, то розуміємо: вони напевно багато в чому самі себе цензурують.

Якщо говоримо про телеконтент, то зйомка — це доволі складно. Знайти людей, які готові на це піти, непросто. Є теми, які складно розкрити або навіть ми не готові ризикувати людьми. Це мінус, який виправданий в умовах війни. Звісно, це не повна картинка, але в цих умовах навіть «Донбас.Реалії» відрізняються: центральні канали не можуть знімати там. Як з цим бути? Якщо проаналізувати наші ефіри, можливо, ми досі до кінця не знайшли відповіді. Я особисто розумію, що не все можна показати в ефірі, багато інформації нам недоступно.

Катерина про виклики в роботі з героями

У 2018 ситуація змінилася, порівнюючи з попередніми роками, коли я сама працювала на Сході. Відтоді всі розмови перебазувались на кухні, як у радянські часи: з людиною можна було спілкуватись тихенько за чашкою чаю. Те саме я зустрічала в Луганську: люди настільки були налякані, що боялися висловити невдоволення навіть якщо опустити камеру вниз і записати звук. Вихід — мультиплікаційне відео. Що зміниться, якщо не покажеш обличчя людини чи його заблюриш? Коли в тексті мені важливо зберегти анонімність, то не проблема змінити ім’я. Сенс інформації не зміниться.

З приводу того, з ким спілкуватись, тут може стати в пригоді ваша найближча мережа, друзі чи рідні. Але постає інше питання: наскільки це відобразить справжні думки й настрої? Наприклад, всі твої друзі мають проукраїнську позицію, а як щодо інших? Тут ми можемо потрапити в пастку. Коли я була в Степанакерті під час обстрілів за 2 дні до підписання перемир’я, мене евакуювали з іншими. Увесь той перший тиждень місяця листопада приходили повідомлення з України й інших країн: їдь геть, там небезпечно. Але я ставилась до подій навколо, ніби все під контролем. І от вам висновок — навіть журналістів можуть вводити в оману, бо під час бойових дій надто сильна пропаганда.

Стосовно міжнародних медіа: є одне велике міжнародне медіа, яке не пустили в Донецьк, але пустили їхніх російських колег. І їм сказали зразу: «громадянська війна» у матеріалах — це умова того, щоб їх пустили. Постає питання: чи можна йти на компроміс, щоб зробити хороший матеріал про те, яка зараз реальна картинка, як люди страждають, але наприкінці відео сказати, що це громадянська війна? Це вже питання етичне, питання, наскільки матеріал цінний, щоб жертвувати такими речами. 

Авторка конспекту: Тоня Чундак

Зображення: Unsplash