У листопаді 2016 року в історичному центрі Києва, на Андріївському узвозі, відкрили фасад Театру на Подолі. Будівля викликала величезний резонанс у громадськості, але не тому, що це перший новий театр у столиці за останніх майже сто років, а через свій зовнішній вигляд.
Будівництво поділило людей на тих, хто вважає, що така споруда знецінює історичну привабливість узвозу і тих, кому сміливий дизайн сподобався. У медіа просторі з’явилися численні матеріали, які не лише інформували постфактум, але й пояснювали історичний контекст, журналісти аналізували закордонний досвід, інтерв’ювали архітекторів та урбаністів, досліджували нормативні документи.
Навіть п’ять років опісля, обговорення триває. Кейс «Театру на Подолі» яскравий приклад архітектурної дискусії, яка необхідна для розвитку суспільства і рушієм якої є медіа.
Чому писати про архітектуру важливо?
Тут йдеться не лише про посередництво у спірних питаннях щодо того чи іншого будівництва. Висвітлюючи архітектуру, медіа привертають увагу до культурної спадщини, яка потребує збереження, показують трансформації міст, крізь призму історії, дають глибше розуміння архітектури, як специфічної галузі, збільшують інтерес до цікавих будівничих рішень чи оригінальних архітектурних проєктів. Загалом писати про архітектуру важливо передусім тому, що таким чином формується запит суспільства на якісні зміни міського простору.
Якщо у світі архітектурна дискусія – явище стале, то в Україні тільки розвивається, як й інтерес медіа до цієї теми. На запит «архітектурна журналістика» англійською, гугл не лише пояснить що це, але й видасть чимало матеріалів про відомих журналістів, які працюють у цьому напрямку; покличе до університетів, що мають таку спеціалізацію; запропонує записатися на тематичні курси чи дасть поради як писати про архітектуру. Як доказ, наприклад, Перша європейська конференція з питань архітектури і медіа (1st European Conference on Architecture & the Media), що відбулася у травні 2018 року в Барселоні. На ній зібралися архітектори, медіакомунікатори, журналісти, урбаністи, представники культурних організацій і просто не байдужі до міського простору люди. Вони обговорювали як медіа писати про архітектуру так, щоб зробити її цікавою та зрозумілою для широкої аудиторії і провокувати здорову архітектурну дискусію. Натомість, у нас такого поняття як «архітектурна журналістика» досі немає.
Основні розмови навколо архітектури в українському медіапросторі обертаються навколо незаконних забудов, збереження, трансформації чи забуття радянської спадщини, або ж суперечливих і резонансних випадках, як із вже згадуваним Театром на Подолі. Так відбувається не тому, що нам немає про що розповісти, а тому, що журналістика задовольняє потребу аудиторії та відзеркалює суспільство. Грунтовний матеріал на архітектурну тему не розрахований на масу, а шукає «свого» читача. Проте є медіапроєкти, які такого читача знайшли і пишуть про архітектуру регулярно, доступно і з різних ракурсів, хоча й не без челенджів.
Київський «Хмарочос»
Хмарочос – позиціонує себе як єдиний незалежний в Україні онлайн-журнал, що розповідає про життя Києва та інших українських міст з огляду на світовий контекст. Архітектурній тематиці присвячена ціла рубрика «Середовище», де можна почитати про те, як ми втрачаємо унікальні інтер’єри київського метро, як може виглядати оновлена Вокзальна площа або чи потрібен місту новий комерційний центр на Арсенальній. Хоча проєкт тематично зорієтований більше на Київ, але тут є матеріали про цікаві архітектурні рішення з інших українських міст та закордону, інтерв’ю з архітекторами, урбаністами і дизайнерами, ретроспективні матеріали або ж матеріали-інструкції на кшталт: як створювати сучасну архітектуру.
Тарас Кайдан, головний редактор журналу, розповідає, що медіа працює у двох напрямах, що мають спільну мету. Перший стосується української архітектури, другий – іноземної. За словами Тараса, у Києві не так багато нових проєктів, як і в Україні загалом, а тому у першому випадку медіа ставить собі за мету «підсвітити найкраще».
«Оскільки архітектура – це не тільки про естетику, не тільки про зовнішній вигляд, а ще й про суспільство, про нерівність у якомусь сенсі, то ми завжди звертаємо увагу не тільки на естетичний бік. Коли беремо інтерв’ю чи коментарі у архітекторів, то ми намагаємося у них запитати чому вони ухвалювали ті, чи інші рішення під час своєї роботи, чим вони керувалися, що на що впливає і так далі», – додає Тарас.
Якщо говорити про зарубіжний напрямок – це огляд закордонних архітектурних проєктів. Команда моніторить архітектурні іноземні сайти і бере звідти хороші приклади, які є актуальними для Києва, щоб сформувати запит на якісну архітектуру, показати як може бути.
Серед челенджів, з якими журналіст може зіткнутися у роботі з цією тематикою, Тарас називає ситуації, коли медіа дізнається від когось із архітекторів, наприклад, про якісний новий архітектурний проєкт, але не може одразу розказати про нього через договір між замовником та архітектором. За цим договором архітектор не може публічно показувати свій проект до якогось періоду, як правило, до того часу поки замовник не дозволить це.
Луцькі «Хроніки Любарта»
У своєму оригінальному вигляді «Хроніки Любарта» існують з 2016 року. До того це була типова місцева газета. Зараз – локальний проєкт, що тримає фокус на історію Луцька та Волині, над яким фактично працює одна людина – Олександр Котис. Медіа не планувало робити акцент на архітектурній тематиці, але архітектура – захоплення Олександра, тому велика частина матеріалів саме про це. Історичний контекст, через який розкриваються будівельні рішення, культурна спадщина або ж напрямки архітектури – характерна особливість «Хроніків Любарта».
Тут можна почитати про синагоги Луцька і луцького архітектора-міністра, подивитися на 10 модерністських орнаментів луцького дизайну ХХ століття або ж зробити собі цілу екскурсію палацами Волині. Олександр використовує цікаві візуальні рішення: колажі та гіфки. Додає до матеріалів архівні фото та плани креслень – фасадів, вулиць, цілих споруд. Найголовніше: незважаючи на історичні факти, автор пише цікаво і без зайвого фактажу.
«Я просто хочу зацікавити людей тим простором, у якому вони живуть. Наприклад, розповідаючи про його мистецькі вартості, я багато пишу про модернізм і пояснюю чому це круто. Якщо розкласти такі матеріали один за одним, стежити за ними в часі, стає очевидним, що вони не про вирвані з контексту точки міста. По чуть-чуть ця мозаїка вулиць заповнюється і будинок за будинком відкривається історія забудови фактично кожного з них», – розповідає Олександр.
Специфіка видання потребує роботи з архівами, а робота з великою кількістю даних може стати перешкодою для журналіста-початківця. Серед основних челенджів з якими стикають медіа, що пишуть на архітектурну тему, Олександр називає брак суспільного інтересу: «людям цікавіше читати про родинні історії, про людей, якісь кумедні випадки. За цю тему треба братися тоді, коли ти впевнений у своїх силах, коли можеш її цікаво подати – і у тексті, і графічно».
Авторка: Олеся Парфан
Зображення на головній: Pixabay
Цей матеріал підготовлено в межах Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
