В грудні 2019 року нардепи фракції монобільшості «Слуга Народу» внесли до Верховній Раді законопроєкт «Про медіа» №2693. В пояснювальній записці до проєкту йдеться про те, що чинне законодавство у медіасфері є «застарілим і не відповідає сучасному рівню технологічного розвитку».
Окрім цього нардепи згадали про те, що Україна має імплементувати до свого законодавства директиви Ради ЄС і Європейського парламенту щодо аудіовізуальних і медіапослуг. За словами нардепів, новий законодавчий акт мав стати комплексним документом, що прийде на зміну кільком медійним законам.
Після реєстрації законопроєкт отримав шквал критики. Медіарух «Медіа за усвідомлений вибір» зазначив, що модернізація законодавства щодо ЗМІ назрівала давно. Проте це не відміняє факту, що законопроєкт недосконалий. Зокрема, рух розкритикував надто широкі повноваження Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.
5 лютого 2020 року Комітет Верховної Ради з питань свободи слова, підтримав законопроєкт «Про медіа» №2693 і закликав парламент проголосувати за нього в першому читані. 19 травня Верховна Рада відправила законопроєкт на доопрацювання в Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики, але ніхто з Верховної Ради не вказав, яким він має бути.
2 липня до Верховної Ради внесли новий законопроєкт «Про медіа» у доопрацьованій редакції №2693-д. Це новий проєкт закону. Де-юре, його нардепи не розглядали в сесійній залі, він не проходив перше читання і його не відправляли на доопрацювання в профільні комітети. А тому законопроєкт не проходитиме повторне перше читання, і все почнеться спочатку.
Законодавство України, яке регулює роботу медіа, було написане ще в 1990-х роках і не відповідає цілій низці сучасних медійних проблем. Для прикладу, правове поле України не визначає статусу інтернет-ЗМІ, а це відкриває ціле поле для маніпуляцій. Також в законодавстві немає жодного слова про блогерів, хоча це де-факто також мас-медіа, і подекуди блогери мають куди більший вплив на маси, аніж середньостатистична газета.
Які головні проблеми законопроєкту «Про медіа»? Чи вирішує він сучасні проблеми ЗМІ? Чи дійсно Україні потрібно оновити законодавство щодо медіа? Про це ми поговорили з медійними експертами.
Голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко виступає за захист свободи слова і підтримує удосконалення українського законодавства. Водночас, на його думку, той підхід, який автори і робоча група обрали, ігнорує зауваження практиків з медійної сфери. Зокрема, за його словами, повністю відкидаються критичні пропозиції.
«Автори цього законопроєкту (2693-д), зокрема пан Потураєв, голова парламентського Комітету гуманітарної політики, переконують, що завдання яке вони ставили перед собою – це зробити універсальний уніфікований медійний кодекс і звести до єдиного документу законодавство про роботу журналістів. Але питання в тому, що на виході ми наразі отримали закон про єдиного медійного мегарегулятора, який може заблокувати діяльність будь якого ЗМІ. Цим мегарегулятором хочуть зробити Національну раду з питань телебачення і радіомовлення», – каже Томіленко.
За його словами, головною вимогою до медіарегулятора має стати його політична незалежність і довіра до ухвалення рішень. В Норвегії, Швеції, Франції, наприклад, люди розуміють, що медіарегулятори ухвалюють рішення виходячи з суспільного інтересу. В Україні ж є глобальна криза довіри до Нацради.
«Сьогодні – це орган повністю під впливом президентської команди, про що зокрема може свідчити те, що більшість дійсних членів Нацради мали причетність до одного з провідних холдингів “1+1” або до студії “95 квартал”. Тому за таких обставин мабуть не на часі розширювати повноваження Нацраді та дозволяти їй регулювати крім телебачення і радіо ще й онлайн-сегмент та друковані ЗМІ».
З моменту, коли в Україні ухвалювались перші закони про ЗМІ, пройшло досить багато часу. Сьогодні блогери або інші нові медіа можуть збирати аудиторію більшу, аніж традиційні медіа. І на думку Томіленка, тут дійсно стоїть питання про те, як захистити аудиторію від можливих маніпуляцій і питання відповідальності журналістів, редакторів й інших медійників, які створюють діджитал медіа. Проте проблема регулювання онлайн-медіа – це не унікальна практика України.
«Саме про врегулювання онлайн-медіа ведуться дебати і в США, і в країнах ЄС. Це дуже дискусійна тема, адже інтернет був простором свободи і відповідно сьогодні немає установленої практики підходу до онлайн врегулювання. В Німеччині, Франції були прийнятті окремі закони, які спрямовані на боротьбу з маніпуляціями і дезінформацією, що стосується виборчого процесу. Але наразі сказати, що є певне уставлене законодавство, яке регулює онлайн журналістику, не можна».
З розвитком нових медіа з’явились інструменти самопублікацій, через що громадяни, які можуть створювати медіапродукт, легко знаходять свою аудиторію. Відповідно до критеріїв Ради Європи та інших міжнародних організацій, такі громадяни також є журналістами, творцями медіа. Проте водночас, статус журналіста переоцінений, і, на думку Томіленка, не потрібно вдаватись до окремого закону, щоб створити такий самий статус для блогерів. Регулювати їхню роботу і притягувати до відповідальності, у разі порушення закону, можна згідно чинного законодавства.
«За останні часи напрацьована певна практика коли СБУ притягує до відповідальності за пости у Facebook, коли для притягнення до відповідальності використовується, скажімо, закон про декомунізацію. Тобто є певні прецеденти, коли людину притягують до відповідальності без урахування офіційного журналістського статусу. Неважливо чи це журналіст, чи це блогер, чи просто дописувач у соціальних мережах. Якщо його активність в інтернеті буде підпадати під статті чинного законодавства – він понесе відповідальність».
Юристка лабораторії цифрової безпеки, Віта Володовська схильна до думки, що сьогоднішнє законодавство стосовно медіа не влаштовує ні медійників, ні національного регулятора. Також воно не є сприятливим для глядача, який дивиться телебачення, слухає радіо чи користується онлайн-медіа.
«Новий закон про медіа кодифікує усе законодавство. У нас є закон про телебачення і радіомовлення, окремо закон про Нацраду, окремо закон про друковані медіа, а про онлайн-медіа у нас взагалі немає закону. Тобто їхній статус взагалі є неврегульованим, і кожного разу журналістам, які працюють в онлайн-медіа, потрібно доводити, що вони дійсно є журналісти і здійснюють свою професійну діяльність», – каже Володовська.
На думку медіаюристки, потрібно посилити незалежність Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. В першу чергу це стосується того, як призначаються члени регулятора. Необхідно, вважає Володовська, щоб вони дійсно були незалежними від політичних сил чи від президента.
«Потрібно впровадити нові конкурсні процедури, щоб цей підбір був максимально прозорим і зі залученням до цього процесу, в тому числі, представників від громадянського суспільства. Крім цього, необхідно чіткіше врегулювати повноваження Нацради, наприклад у питаннях притягнення до відповідальності певних медіа, щоб Нацрада могла ефективно реагувати на випадки порушення. Наприклад на заклики повалення державного ладу».
Попри те, що законопроєкт «Про медіа» необхідний, на думку Володовської, наразі він недосконалий. Є багато питань стосовно трактування онлайн-медіа, тому що загалом дуже складно дати їм визначення, щоб туди не потрапляли ресурси, які не позиціонують себе як медіа, і фактично ними не є. Також є побоювання стосовно норми законопроєкту, яка дозволяє Національній раді блокувати вебсайти. За словами Володовської, це не дуже хороша практика з точки зору свободи вираження поглядів. Окрім цього, законопроєкт не вирішує проблему, коли статусом журналіста прикриваються задля вигоди.
«Сьогодні журналістом є творчий працівник, який професійно збирає і ретранслює інформацію для ЗМІ. Єдина зміна, яка вноситься цим законороєктом – це те, що оскільки ми врегульовуємо статус онлайн-медіа і вводиться нове поняття «Медіа» заміть «Засоби масової інформації», то визначення журналіста дещо змінюється. Замість “збору інформації для ЗМІ”, буде “збір інформації для медіа”.
Проблема визначення журналіста, яка не вирішується законопроєктом – це те, що посвідчення журналіста продаються і їх без проблем можна отримати. Особливо ця практика поширена під час виборів, коли посвідчення отримують люди, які зовсім не є журналістами, скажімо для того, щоб мати доступ до виборчої дільниці».
Санкції, які передбаченні в законопроєкті про медіа, також стосуються і онлайн-медіа. Блогери фактично підпадають під це визначення, якщо вони здійснюють свою діяльність як медіа. Скажімо, якщо це не якийсь сайт, де поширюють інформацію не медійного характеру – тоді це може не підпадати під визначення медіа.
«Згідно законопроєкту «Про медіа», блогер матиме можливість зареєструвати медіа. Зобов’язання, що всі блогери мають зареєструвати медіа немає, це на добровільних засадах. Це дає блогеру можливість акредитації в органах державної влади. Не зареєстровані онлайн-медіа теж мають право пройти акредитацію, проте, якщо певний захід матиме обмеження по кількості осіб, то в пріоритеті будуть ті, хто офіційно зареєстрований як онлайн медіа», – пояснила Володовська.
Катерина М’ясникова, виконавча директорка Національної асоціації медіа вважає, що головна проблема полягає у тому, що медійне законодавство застаріле, особливо якщо ми говоримо про законодавство для телебачення та радіомовлення. Основний закон в цій сфері було прийнято дуже давно, у 2006 році. Він не містить жодних норм щодо функціонування нових форм медіа, наприклад, IPTV-платформ, ОТТ-платформ, які зараз активно розвиваються.
«Воно не містить достатнього регулювання навіть для цифрового мовлення, яке сьогодні практично замінило аналогове телебачення. Через це всі відносини, які зараз відбуваються на ринку, регулюються законодавством, яке навіть не передбачало можливості їх існування, а отже регулюються кволо і ривчасто», – каже М’ясникова.
Сьогодні є ціла низка Законів, зокрема, Закон «Про інформацію», Закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» і т.д. Вони також дуже застарілі, прийняті ще в 1990-их роках. У них визначається, хто є журналістом і певні їх соціальні права, такі, як право на захист, чи подовжену відпустку. Це законодавство теж давно пора змінювати. В той же час, треба зрозуміти, що закон «Про медіа» – це закон не про журналістів, а про суб’єктів, які здійснюють діяльність, пов‘язану з виробництвом та дистрибуцією контенту.
«Це юридичні особи, а також фізичні, але у цьому випадку вони розглядаються не як журналісти, а як медіа, – пояснює Катерина. – Закон не покликаний регулювати діяльність журналістів, і багато суперечок навколо закону пов’язані з тим, що той, хто його аналізує, не розуміє, або не хоче зрозуміти, що цей закон не про журналістів. Щодо того, що «тітушки» прикриваються статусом журналіста. Це питання не законодавства і не держави, а більшої ефективності саморегулювання журналістської спільноти. Дуже давно потрібно було створити єдину прескарту, проте, саморегулювання в журналістиці у нас розвивається не так динамічно, як хотілося б. Посвідчення, якими користуються журналісти, повинні видаватися саморегулівним організаціями і мають бути захищеними різними механізмами. Починаючи від того, що носій такого свідоцтва має обов’язково бути підписантом Етичного Кодексу журналіста. Також орган саморегуляції має стежити, аби носіями не були люди, які абсолютно не дотичні до професії».
Як стверджує М’ясникова, головне завдання Проєкту Закону у цій сфері – почати дуже обережно та мінімально, але все ж таки регулювати сферу, яка зараз за рівнем впливовості за різними оцінками є серед лідерів, які формують суспільну думку, впливають на політику та життя суспільства.
«Зараз інтернет-медіа взагалі не регулюються, і якщо традиційні медіа мають дотримуватися мовних квот, мають обмеження на розповсюдження контенту, виробленого у Росії, щодо пропаганди тоталітаризму, чи недопустимості мови ворожнечі, то інтернет-медіа сьогодні не мають таких обмежень і фактично отримують зависокі конкуренті переваги».
Зараз закон передбачає добровільну реєстрацію для онлайн медіа. Тобто, якщо медіа хоче користуватися офіційним статусом і не мати собі клопоту з доведенням, що воно є медіа, а його працівники – є працівниками медіа, воно може добровільно зареєструватися.
Також в проєкті є стаття 36 – це речі, які не припустимі у будь-якому медіа, зокрема – заклики до повалення конституційного ладу, створення та дистрибуція контенту, що шкодить дітям, пропаганда жорстокого ставлення до тварин, чи пропаганда наркотиків і т.д.
«І не важливо, чи інтернет-медіа зареєстроване, бо, якщо воно діє на території України, є суб’єктом, який підпадає під юрисдикцію України, воно має дотримуватись цих норм, і не допускати в себе такого контенту. Якщо медіа не зареєстроване, але допускає порушення, то встановлюється механізм притягнення його до відповідальності так само, як і зареєстрованих медіа».
18 січня комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики запропонував парламенту розглянути законопроєкти «Про медіа» в лютому 2021 року. Однак жоден з проєктів закону «Про медіа» так і не був розглянутий парламентом. Коли і чи будуть розглядатись законопроєкти – невідомо.
Автор: Максим Сослюк
Зображення: Pixabay
Цей матеріал підготовлено в межах Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
