Іспанський фотограф Ману Брабо розповідає про свій проєкт @covidphotodiaries та чому коронавірус – найдивніша річ, яку йому доводилося знімати.
Онлайн-лекція з фотографом відбулася в межах Odesa Photo Days Festival. Ману Брабо більше відомий як військовий фотограф. Він знімав у Гондурасі, Гаїті, Косово, Лівії, Єгипет, Сирії та Україні.
Фотограф співпрацює з новинними агентствами EPA, AFP та AP, а також з The Wall Street Journal, організаціями «Лікарі без кордонів» та «Медикус Мунді». В 2013 році він отримав Пулітцерівську премію у складі колективу Associated Press за знімок, зроблений під час громадянської війни в Сирії. Він також є співзасновником MeMo Magazine в Торіно, Італії.
Як розповів фотограф, ідея запустити профіль в Instagram @covidphotodiaries була спонтанною. Зараз його наповнюють дев’ять різних фотографів з усіх куточків країни. Це і є однією з особливостей проєкту: він показує що відбувається не лише в найбільших містах країни, але й ситуацію в регіонах. Нині в нього майже 15 тисяч підписників та 330 дописів зі знімками.
Ми вибрали низку найцікавіших цитат із розповіді фотографа про те, як змінилася його робота, яким буде майбутнє фоторинку загалом та як змінюється суспільство через тривалу ізоляцію та страх перед вірусом.
- Ситуація з коронавірусом — найдивніша річ, яка зі мною траплялася та яку мені доводилося знімати. Я втратив усі домовленості про зйомки, які в мене були на березень, квітень та наступні місяці. Але в мене таке відчуття, що я готувався до цього усе моє життя. Одна з речей, яка була для мене дуже важливою — це не впасти в настрій звичайного мешканця міста. Й для цього мені важливо самостійно обирати завдання та зйомки.
- Ще до запровадження жорсткого карантину я був на невеликій вечірці з друзями й мені в голову прийшла ця ідея — об‘єднатися та створити канал, до якого ми усі можемо долучатися. Багато фотографів переживають цей момент та фотографують пандемію. Ми відкрили простий та красивий профіль в Instagram. Я подумав, що це хороша ідея з кількох причин. По-перше, це допоможе підштовхнути себе знімати щодня. Зазвичай я не працюю в Іспанії, тому для мене важливо налаштувати цю звичку працювати, коли я вдома. Я також подумав, що це історичний момент і нам, фотографам, треба знімати його в будь-якому випадку. І якщо наш проєкт почнуть впізнавати, говорити про нього, в довготривалій перспективі це може принести нам користь.
- Видимого ворога немає — багато людей помирають, але ти не знаєш, хто є загрозою, хто хворіє. Це малесенький вірус, через який змінився світ. Я ходив знімати у відділення інтенсивної терапії в лікарні. Треба бути дуже і дуже обережним: до чого ти торкаєшся, як ти рухаєшся, де ти рухаєшся. Через маску та весь захисний одяг я іноді відчуваю себе так, наче я знімаю всередині фантастичного фільму. Кожного разу треба дезінфікувати своє обладнання, черевики. І я ніколи не заношу свої черевики додому. Треба прати одяг при температурі 70 градусів. І навіть так ти все одно не відчуваєш себе в безпеці. Навіть якщо ти почухаєш око, то потім думаєш: «Боже, я все зіпсував». Це перетворюється на параною.
- Я можу бути людиною з вірусом, адже в деяких випадках хвороба проходить без симптомів. Я можу піти на зйомку з Червоним хрестом і це я можу бути тією людиною, яка поширюватиме вірус. Я живу один, але є фотографи, в яких є сім‘ї, діти, літні батьки. Це невидимий ворог. Не важливо наскільки ти готуєшся, це все одно може статися.
- В суспільстві дуже багато страху. Я помічаю багато таких речей. Наприклад, у багатоквартирному будинку мешканці знають, що в одній із квартир живе лікар. І люди надсилають йому записки про те, що вони вдячні за його роботу, за те, що він ризикує своїм життям заради інших, але, можливо, йому варто пожити в іншому місці. Ми починаємо бачити найгірші явища суспільства.
- Одна з речей, яка мені подобається в нашому проєкті — це те, що він дозволяє побачити те, що відбувається в регіонах. Більшість журналістських репортажів зосереджуються на найбільших містах. Ми показуємо їх теж, але нещодавно я дивився на знімки мого рідного міста і не міг його впізнати. Воно виглядає дуже дивним, і мені дуже дивно висвітлювати трагедію, яка в ньому відбувається. В мене таке відчуття, що це не насправді й що це не тут.
- Нове в цій ситуації — це те, що немає драми. Немає натовпів. Ти не бачиш людей, які б‘ються, не бачиш біганини чи пострілів. Це новий тип історії, про яку ніхто не говорив о цього й тому працювати складніше. Єдиний реферес, який я можу знайти в своїй голові — це старі картини про чуму чи Женця, смерть. Ми переживаємо щось дуже нове. На початку це були просто пусті вулиці. Тепер пусті вулиці — це нудно. Й усе відбувається в місцях, про які ти не міг і подумати, що там є історія. У людей вдома, в лікарнях, в будинках для літніх людей. І тобі треба отримати якимось чином доступ до приватних просторів людей. А вони не хочуть відкривати перед тобою двері, тому що вони налякані. Ти ризикуєш своїм здоров‘ям та життям, але ризикуєш й іншими людьми.
- Я знімав поховання людей в Іспанії. І це показує, як сильно все змінилося. Похорони заборонені, тому це радше не похорони, а просто поховання. Я знімав поховання одного чоловіка: там був присутнім лише один член родини, його син. Його дружина хворіла коронавірусом і не могла там бути, його донька живе в Ірландії й теж не могла приїхати. Там були лише його син, священник, працівник кладовища й труна. І це новий спосіб, у який відбуваються усі речі. Це нова туга людей: на самоті, без контактів, без обіймів, дистанціювавшись від усіх. З цим зараз доводиться справлятися людям. Це дуже потужна історія й це щось, що треба знати та бути готовими справлятися з цим.
- В нас є статистичні дані, є цифри. Але в нас є й живі обличчя, які не видно за цими цифрами. Є люди, які дбають про хворих чи про літніх людей. Є “хороші хлопці” в цій історії. Люди, які працюють, не зважаючи ні на що. Вони мають бути героями та персонажами наших історій.
- Документальна фотографія теж зміниться, як і все суспільство. Ринок очікує криза й нам треба змінити наші підходи до роботи. Приміром, я не знаю, коли в мене буде наступна можливість поїхати в іншу країну й знімати там. Іспанія відкриє кордони в червні, але як щодо інших країн? Коли відкриють кордони Афганістан чи Куба? Можливо, мені треба зосередити свою роботу на подіях, які відбуваються в Іспанії, на найближчий рік. Для мене це величезні зміни й багатьох фотографів вони також очікують. Наприклад, спортивних фотографів — коли будуть наступні змагання, які вони зможуть зняти? Чи коли буде наступний концерт? Це змінить усе. Складно передбачити, як саме. Ми можемо або очолити ці зміни, або просто спостерігати за ними. Й якщо ми будемо активними в цій ситуації, то це ближче до того, аби очолити ці зміни.
Фото на головній: Олеся Саєнко
Фото в тексті: Instagram @covidphotodiaries
